Розділ без назви (2)

Жінка затамовує плач, але губи в неї тремтять і жалісно кривляться.

– А діток куди ж я подіну? – несміливо запитує вона.

– Дітей не смій обижать! Чуєш! Не смій!

Гордій Кошара із жінкою сумно, як над труною, стоять біля гарби, на якій, прикрившись картузом, лежить Денис.

– Ішли б додому. Чого стримите над душею? Мені від цього не полегшає, – лається він.

– Боже мій, та в людей діти як діти, а це арештант якийсь, та й годі, – схлипує мати. – І попрощатися з ним по-людськи не дасть.

Вона прикладає до очей чистеньку ганчірочку і відходить в строкату юрбу жінок.

– Рушай уже швидше, – кричить із гарби Охрім, до якого крізь натовп пробирається жінка з чотирма дітьми.

Нарешті підводи рушають – і знову крик, метушня, пісні, плач, безугавне заливання гармошки.

Тимко, у новому сіренькому костюмчикові, штани навипуск поверх чобіт, картуз на кучерях, стоїть, понуривши голову, прощається з рідними.

Збирала його в далеку дорогу молода дружина, гарячими сльозами личко мила, серце жалем на попіл спалила, та не затихає в ньому біль, не глухне, підступає гарячим криком до горла, з’їдає душу, як спека росу, і може б, і закричала дівчина на всенький світ, обхопила милого за ніженьки, не пустила б його від себе, та соромно їй проявляти таку слабість, не такий тепер час, не він один іде. Усім миром ідуть на страшну війну, на ворога лютого, і ще соромиться молода дружина свекрухи своєї та дівера, що прийшли проводжати Тимка, і опускає вона перед ними очі, слова не може сказати.

Сьогодні вранці, коли вже Тимко був майже зібраний, несподівано прийшла мати. Відкривши двері, привіталася і на одну тільки мить, на одну невловиму мить, постояла в дверях, ніби непрошена чужа гостя; і якось страдницьки, болюче-материнськи кілька раз сіпнулося в неї підборіддя і гірким осіннім туманом заступило очі. І хто знає, про що думала ця стара мужня жінка, яку все життя здоганяло горе, а вона проганяла його від себе – коли зітханням тихим, коли задумою мовчазною, сльозою гарячою, пролитою вночі на самоті, щоб ніхто не бачив, а коли й піснею тужною про ту чаєчку-небогу, що вивела чаєняток при битій дорозі. Може, в цю коротку мить пік її жаль, що проводжає вона рідного сина з чужої хати, з чужого двора, може, стало їй не по собі за те, що принесла вона загорнуту в полотнинку стареньку латану пару синової білизни, а може, як стара жінка, що більше, чим молоді, знала життя, розуміла вона те страшне горе, яке насувалося на всіх людей, забирало від неї сина і руйнувало його таке коротке, як сон, щастя сімейних любощів… Трудно сказати, про що думала вона, але коли пройшла та коротка мить і Уляна, поклавши згорточок на лаву, заходилася порядкувати, збираючи сина в дорогу, у всіх її рухах, в загостреному погляді, в тихому, трохи глухуватому голосі уже не було розгубленості; все, що вона робила, було чітким, ясним, діловитим, у всьому відчувалася мужність, навіть суворість. Орися весь час плакала і тремтіла, в неї все валилося з рук, взявшись за діло, вона не доводила його до кінця, це сердило стару, і вона, нарешті, накричала на невістку, щоб та перестала плакати, а робила свою справу, бо вже час виходити з хати. Орися відразу затихла, горе якось раптово захололо в ній, вона тільки сухо блищала очима, й видовжене лице її закам’яніло. Все вона робила автоматично і була цілковито підкорена чужій волі. Говорив їй Тимко, щоб вона йшла надвір витрусити його кожушок, вона йшла і витрушувала; наказувала їй мати зашивати торбу, вона зашивала; сказала їй накинути хустку і виходити з хати, бо вже пора, вона запнулася і чинно вийшла.

Прощання біля артілі теж було суворим і коротким, як тоді, коли виряджають людей на вірну смерть і знають, що цієї смерті вже ніяк не можна обминути.

– Що ж… іди, сину… Підвода вже поїхала, – сказала Уляна, суворим, навіть холодним поглядом глянувши Тимкові в очі. Він стояв, знявши картуза, нахиливши голову, і обличчя його не було видно матері: вона бачила тільки його смолисті, розсипані по всій голові, поблискуючі на сонці, пружинисті кучері. Але хоча вона і не бачила його обличчя, однак по тому, як зігнулися його плечі, по тій ще дитячій його манері ховати від усіх своє почуття схвильованості чи образи, коли він не раз, побитий хлопчиками чи старим Йонькою, отак приходив до неї і, й словом не скаржачись, стояв з опущеною головою, вона розуміла, як йому тяжко, і знала, що її материнський обов’язок втішити його. Але вона добре знала, що словами цього не зробиш, і тому лише поклала свою суху, загрубілу від роботи руку, погладила по кучерях, і від цього доторку до милої рідної дитини відчула, як щось штовхнуло її в серце, і вона зрозуміла, що може не витримати. Треба було кінчати якнайшвидше. Уляна взяла себе в руки, нахилила голову сина трішечки нижче, бо він був уже хлопчик височенький, поцілувала коротким поцілунком, перехрестила, секунду потримала його голову в руках і злегенька відштовхнула від себе.

– Жалко… Пострижуть тебе, – провела вона ще раз по кучерях Тимка. – Ну, біжи, синок. Хай тобі Бог помага.

Тимко зодяг картуза і, не підіймаючи очей, повернувся і, спотикаючись, пішов геть. За ним, енергійно накульгуючи, рушив Гаврило, трохи ззаду шелестіла босими ногами по піску Орися.

Аж до Беєвої гори ішли мовчки. Гаврилові було тяжко дертися, він не міг зійти з братом і тому зупинився, переводячи подих. Мовчки вони обнялися, стиснули один одному руку. Завжди червоне обличчя Гаврила тепер було блідим, особливо біля губів і носа.

– Дивись, щоб зараз прописав, у яку тебе часть назначать.

Тимко криво усміхнувся, якось навіть аж весело затряс братові руку.

– З тієї м’ясорубки довго писати не будеш.