Розділ без назви (2)

– Ти Зіньківського уєзду?

– Зіньківського.

– З Троянівки?

– З Троянівки.

– А це, – постукав Лейба пужалном по землі, – Троянівка Решетилівського уєзду.

І довго ще йому тлумачив Лейба, доки Павло нарешті зрозумів, що він таки потрапив у Троянівку, тільки другого уїзду. І оскільки у Павла вже не було грошей, щоб найти візника, то він вирушив шукати своє рідне село пішечки і через чотири дні ходу був уже дома.

…Ось про що думав тепер Марко, дивлячись на дядька Павла і намагаючись спровокувати, щоб той сам розповів цю історію; але Павло хоч і який там був недотепа, а розповідати не погодився.

Троянчан викликали на призовний пункт на ранок. До Зінькова залишилося кілометрів десять, коли їх застав у степу вечір, і вони вирішили ночувати в полі. Зупинилися під балкою біля степової могили. Павло розпріг коней і пустив пастися, а новобранці зараз же взялися за свої торби, щоб трохи підкріпитися з дороги.

– Давайте складчину зробимо, – повеселішав Ох-рім. – Ваше сало, а мій хліб.

– Хоч дурний, так хитрий.

– Хлопці, розкладайте манатки, я буду ревізію робити, – вихопився наперед Марко. – Самогон заарештовую і ділю на всю громаду. Тимку, давай сюди свою торбу.

– Йому й без горілки гірко, – єхидно усміхнувся Сергій. – Орися тут, а він там. Лицар їде на коні – наречена за хвоста чіпляється…

– Заткнись, а то по пиці схватиш, – пообіцяв Тимко, недобре ворухнувши на нього очима.

– Ану, тпруськи! – розвів хлопців Микита. – Які шустрі.

Денис, хекаючи, приніс із балки оберемок сухого терниння, виціловував губами подряпані колючками пальці. Розіклали багаття, і синій димок, гнаний вечірньою прохолодою, послався по землі, облизуючи з обох боків чорну могилу.

– Слухай мою команду! – вигукнув Марко, уже тут призвичаюючись до військового діла. – Сало – на спички!

Денис вистругав таку, що на неї можна було настромити цілого бика, пішов до гарби, довго рився там, потім повернувся, поклав перед Охрімом непочату хлібину, а сам, настромивши на спичку здоровенний шматуряк сала, підсів до вогню. Охрім здивовано глянув на хлібину, схопився як ошпарений.

– Хлопці! Денис у мене сало вкрав. Віддай сюди!

– А тобі що, шкода? – поцікавився Денис, не відриваючи спички від вогню, на який, розтоплюючись, із сичанням капало сало.

– До чужого не лізь. Я твоєї торби не займаю.