Розділ без назви (2)

– Брехня! Не може він так скоро!

– Далі старої границі не пустять, – метушився Охрім. – Це я вам, як на сповіді, говорю!

– Цієї ночі Київ бомбили…

– Невже? А я думаю, що воно вночі на той край усе блим-блим, блим-блим… А воно, значить, бомбило, – дивувався Охрім. – А я саме у млині був, то з млина все було добре видно.

– Може, ти й астрицьку границю з млина бачив? – кепкував із нього Бовдюг.

– Так от хоч і присягнуся, що блимало! – стояв-таки на своєму Охрім.

– Не присягайся! – люто засвітив на нього очима дід Інокентій. – Клятвопреступник. В Святому Писанню давно сказано, що возстане народ на народ, царствіє на царство, і будуть глади великі і мори, і задвигтить земля від крику людського, – підняв угору кігтистий палець і обвів усіх напівбожевільними очима.

– Не морочте хоч ви, діду, голови! – накинулися на старого.

– Так що робити?

– Он бригадир іде. Він про все скаже.

Підійшов Прокіп, витер кашкетом спітнілого лоба.

– Тільки що передали з району, щоб усі розходилися по роботах. Крім того, закривайте на ніч вікна і запинайте ряднами, бо він із літака бачить світло і бомбить.

– Яка там робота в біса? Коси, а сам поглядай, чи бомба не летить.

– А ти ззаду снопи поприв’язуй…

– Мели. Язик без кісток…

Люди по роботах розійшлися, але працювали тривожно: кожен ждав нових вістей із фронтів великої битви, що вже почалася десь там, за синім обрієм.

Перша ніч була особливо тривожна і моторошна. В селі панувала темрява. Ні світла, ні вогника. Налякані темрявою, по околицях вили собаки. Десь на Залужжі надсадно, з підвиванням, кричав сич. Дядьки посилали Дениса з рушницею, щоб вислідив та підстрелив, але він не пішов, боячись, щоб Гнат не відібрав дробовика. Люди по двоє, по троє, а то й більшими гурточками збиралися біля дворів, пильнуючи небо. Але воно було тихе, мирне, тільки блимали на ньому зорі та, як і вчора, як і цілі віки назад, мерехтів срібним пилком Чумацький Шлях.

– Сидите ото, цигарками блимаєте, а воно, не дай Бог чого, то так і шарахне по ваших дурних головах, – сварилися жінки на своїх хазяїв.

– А ви чого повиходили? Ідіть он у хату, бо дітвора спати боїться.

І знову смалили самосад, вели тихі, неквапливі розмови.