Проте, хоч Тимко і сміявся з Орисиних химер, він, сам того не помічаючи, теж хибував на них.
– Жінко, – часто звертався він до Орисі. – Піди принеси мені тютюну. Він лежить на карнизі.
Тютюну в нього було півкисета і вистачило б на два дні, але він заставляв Орисю принести тільки для того, що йому було дуже приємно сказати «жінко» і відчути, що біля нього є людина, яка робить йому дуже люб’язно дрібні послуги.
Деколи напосідали на нього страшні і нічим не виправдані підозри і ревнощі, особливо після того, як він якось зовсім випадково зустрів Орисю та Сергія. Після цієї зустрічі Тимко ходив похмурий, скупився на ласку і по два рази на день набивав малесенький, вишитий Ори-сею, кисетик тютюном, не раз зупиняв на Орисі полютілі черкеські очі. Орися догадалася, що причиною тут Сергій, оббігала його десятою дорогою, а раз, зустрівшись з ним, на запитання, як вона живе з молодим чоловіком, сказала навмисно грубо і голосно, щоб міг чути Тимко:
– Сядь вечором в кропиві під нашим тином та й послухаєш!
Тимко тоді всміхнувся на її слова і, видимо, був задоволений відповіддю.
Може, й налагодилося б життя молодого подружжя, може б, і любилися вони та кохалися, як голубів пара, та війна спекла їм серця, як чорною блискавкою, і почорніли вони за один день, обвуглились у невимовній людській скорботі.
Молода, весела, співуча Орися за ці кілька днів зробилася мовчазною, похмурою і нещасною, у всіх її рухах появилося щось черниче. Коли вона запиналася білою хусткою, то лице її видовжувалось, сині тіні під очима густішали, сухі очі блищали, а пухкі, пожадливі, соковиті губи морщилися в старечій скорботі. Тимко ще більше почорнів, дивився на всіх спідлоба, часто курив і цілими вечорами мовчки просиджував під хатою. Іноді до нього прямо після роботи чи то з косою, чи то з граблями забігав Марко.
– Мені смерті не страшно, – гомонів він, скручуючи й собі цигарку. – Руку, ногу відіб’є – кат його бери. А от як голову знесе – вважай, каліка на все життя. Хто ж тоді за такого заміж вийде?
Його жарти нікого не смішили, і Орися, слухаючи їх, з гіркотою в голосі говорила:
– Тобі добре. Ти – один. Знявся та й пішов, а он Тимкові…
– А що Тимкові? – дивувався Марко. – За тобою жаліти, чи що? Та він не встигне ще за село вийти, як ти собі бронірованого підшукаєш. Вам же, бабам, що? Аби штани.
– Щоб тобі язик відсох! Зовсім з глузду з’їхав, – лаялася Орися.
– Іди вже отам спати… – проганяв її Тимко.
– А ти?
– Я ще трохи з Марком погомоню.
– Недовго ж.
Не встигали товариші сказати й по одному слову, як вона знову вискакувала в одній сорочці, прямо з постелі, розпиналася в дверях з розпущеними косами, як ташанська русалка.
– Іди вже, – майже крізь сльози говорила вона. – Чуєш, десь літаки гудуть?
– Ну й хай гудуть, а ти спи.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Вир» автора Тютюнник Г.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ без назви (2)“ на сторінці 140. Приємного читання.