Розділ без назви (2)

– Доля. Вона ні тебе, ні мене не запитає, а зробить так, як їй захочеться. Щось таке нам поробиться, і не будемо ми разом.

– За язик укусилася, бісова дівчино! – сміявся тоді Тимко.

«А, нічого того не буде, все – бабські вигадки», – подумав він тепер, прислухаючись до гомону косарів, що вже розходились по домівках. Тимко також устав і, розшукавши свою косу, пішов лугом, то поринаючи по пояс у сиву хвилю туману-випару, що густо валив із ріки, то виходячи з нього, розгортаючи його своїм тілом. На болотах за Ташанню безугавно кричав кулик, іноді спросоння скиглила сполохана чайка, від ріки віяло теплом, від скошеного лугу – розіпрілою за день на сонці травою.

«Ет, що там думати та гадати – всі люди живуть, мають щастя, і я його буду мати», – і він, викинувши з голови всі ті роздуми, які мучили його, швидко закрокував до своєї хати.

Зайшовши в сіни, він зупинився від пискливого голосу батька, що комариним гудінням проникав крізь напівпричинені хатні двері.

– Доки він у мене в печінках сидітиме?! – кричав Йонька, і по його писклявому, аж повискуючому, голосу було видно, що сварка йде вже давно і що вона досягла вже тієї вершини, коли старий був здатний на всяку підлість. – Людські діти самі на себе гроші заробляють, а цей сів мені верхи на шию і злізати не думає?!

– В нього мозолі з рук не сходять, чого ж тобі ще треба? Його не жалієш, так хоч наді мною змилуйся за те, що я тобі весь вік годжу та потураю.

– А щоб тобі пожаром голову спалило за таке годіння! Та ти мені в ноги падай за те, що я твого вишкребка весь вік годую, щоб його сира земля проковтнула з вогнем та димом!

– Гріх тобі, Йосипе, гріх!

– А тобі не гріх? Тобі не гріх було!..

В хаті щось ляснуло, з гуркотом покотилося по долівці пусте відро. Все перевернулося в грудях Тимка, і він, тяжко задихавши, рвонув двері. Йонька швидко повернув сухе і хиже, як у роздратованого тхора, обличчя. Сухенькі кулачки його дрібно тремтіли. Мати, жалісно згорбившись, сиділа на лаві, бліда і злякана, тримаючись долонею за щоку.

Побачивши Тимка, вона встала і з таким виглядом, що в неї просто болять зуби, пішла в хатину готувати вечерю. Йонька також засопів і вийшов геть. Тимко сів за стіл, виїв миску борщу, випив півглека молока і, не обізвавшись до матері й словом, вийшов із хати. Біля курника він намацав весло, кинув його на плече і через город попрямував до Ташані. В садку від яблуні відділилася постать Йоньки, сипонула в темінь іскристою порохнею з люльки.

– Це ти, Тимко?

– Я.

– Куди тебе морока несе опівночі?

– Ятери хочу потрусити.

– Удвох давай потрусимо, бо ти такий, що рибу продаси, а грошики прикарманиш. Весло взяв?

– Осьдечки воно.

– Ходім.

Спустилися вниз, біля верб розшукали човна. Йонькапримостився на кормі, Тимко з веслом посередині човна. Відіпхнулися. Тихо плюснула під човном вода, ламаючи в ріці чорні тіні прибережних верб, згортаючи ясні зорі в чорний мішок; десь у лозах кахнула качка, писнула очеретянка, бовтонув сом; дихання літньої ночі пройшло понад очеретами, що тихо заворушилися і зашелестіли, вологим доторком лягло на обличчя людей, які пливли в човні.