Розділ без назви (2)

– Хліба стоять, як вода, хто ж їх тепер косити буде?

– Жінки покосять та діди, а нам скоро повістку в руки – і прощай, рідне село! Хто повернеться, а хто й кістьми ляже.

– Ех, коли б я спіймав отого Гітлеряку, сто чортів його матері, я б його не карав, а водив би на шворці, доки б він і дуба врізав, щоб знав, як на чужі землі нападати.

– Німаки, вони на чуже добро здавна ласі. Он у вісімнадцятому теж приходили, а тоді хтозна-де й ділися. Отак і тепер буде.

– Буде то буде, та скільки тієї крові людської проллється.

– Тільки без паніки, – підбадьорював усіх Охрім. – То тільки напочатку страшно, а далі звикаєш. От у мене на фінській війні був такий случай…

Дядьки притихли: всім же цікаво було послухати бувалого чоловіка.

– Була у фіннів сильно укрепльонная лінія Манергея. Чого там тільки руді супостати і не набудували: доти, дзоти, окопи, в сто раз обнесені дротом. У кожного фінна кулемет і на двох одна гармата. Одним словом, б’ють так, сучі сини, що голови не піднімеш. Скільки раз ми на ту лінію в штикову атаку ходили, скільки на «ура» брали – нічого з того не виходило. Але от одного разу прибігає наш солдат в окопи (діло було вночі) і вручає командирові наказ: дати всім бійцям по двісті грамів спирту і щоб вночі прорвали укреплєнія. Ну, ми випили, закусили, гвинтівки на руку, кулемети вперед – пішли. Підходимо до окопів, чуємо, фінни балакають: «Русь, – кажуть, – не прийде, морозу побоїться». А ми вже тут як тут, тільки наказу ждемо.

– А ти хіба по-фінськи розбираєш?

– А що ж тут такого? У них така розмова, як і в нас, тільки другими словами. Да-а-а… Стояли ми, стояли, коли десь уже з півночі приходить наказ: іти на штурм. Брат ти мой! Як крикнули ми «ура», як пішли, як пішли… Колем, бйом, у полон берьом, а фінни метушаться, як вівці в кошарі. Взяли одну лінію, взяли другу, а до третьої дійшли – і стали. Гранітна, хоч зубами гризи, висотою якби оце три тини один на одного поставив, снаряди б’ють – не пробивають, кулі також не беруть. Підбігає до мене командир дивізії, трохи не плаче. «Виручай, – каже, – товаришу Горобець, порадь мені, як цю прокляту стіну взяти». Подумав я, подумав, а тоді й кажу: «Підтягніть артилерію і смаліть прямою наводкою». А він розвів руками та: «Що ж, – говорить, – артилерію підтягти не штука, та як я команду дам, щоб огонь відкривали? Горло ж зовсім захрипло. Може, ти, товаришу Горобець, виручиш? У тебе голос наче підходящий». – «Що ж, – кажу, – це можна». Відкашлявся та як крикну: «Прямою наводкою по ворожій крєпості з усіх, що єсть, орудій, плі!» Матінко моя ріднесенька, що тут сотворилося! Гуде, гуркоче, свистить, одним словом, такий шум зчинився, що нічого не чути. Коли так через півгодини, чую, щось потихеньку – трісь, трісь. Я тоді й шепчу командирові полка на вухо: «Зараз, кажу, стіна завалиться, бо вже тріщить». І справді – не пройшло і двох хвилин, як вона шар-рах! Тільки пилюка стовпом, як із старої клуні. Коли пилюка трохи розвіялася – дивимося: сидять фінни рядочком, руки попіднімали, а біля них оружіє в купку складено. Потис мені командир руку і каже: «Спасибі тобі, Охріме Сазоновичу, за службу. Представлю тебе до нагороди». І правда – нагородили мене медаллю. Одного золота триста п’ятдесят грамів було.

– Та й чого ж ти її не носиш?

– Коли б то вона в мене була, то носив би, а то фінський снайпер кулею відбив.

– Ха-ха! Медаль відбив, а ти цілим зостався? Ну й брешеш ти, Охріме!

– А ти як не тямиш, то краще послухай бувалого чоловіка, як воно на війні трапляється. А діло було так: тільки я нахилився, щоб халяви на чоботах підтягти, медаль, це ти сам розумієш, одвисла, а він у цю секунду – тр-рах! Один ланцюжок зостався. Не інакше, як «зозуля» вдарила.

– Що воно за мара? – не розчовпав Павло Гречаний. – Хіба там і зозулі стріляють?

– «Зозуля» – це стрілець такий, снайпер. Рідко коли буває так, що в шапку поцілить, а то все більше в голову. Рушниця в нього не така, як у всіх, а з біноклем і приближа. Як наведе на чоловіка, то вже, вважай, кришка. Я тих «зозуль», може, штук із двадцять ізняв.

– І не боявся?

– А чого боятися? Раз народився, раз і помирати. – Охрім пихнув цигаркою, кинув її на землю і затоптав чоботом. – Раз викликає мене командир корпусу і каже: «Даю тобі секретне завдання – познімати по фінському фронту всіх «зозуль», бо від них немає життя. Розроби собі план і вечором принеси на затвердження». Цілий день лежав я в землянці, складав план, і до мене нікого не пускали, бо, самі знаєте, воєнний план скласти нелегко. Вечором приходжу я на квартиру до комкора, він побачив мене, налив мені чаю і каже: «Ну, викладайте, що ви там таке придумали?» Я показав план і говорю, що требується мені форма фінського офіцера. «Навіщо ж вона тобі потрібна?» – дивується командир. А я й відповідаю, що поки що це секрет. «Ну що ж, – каже командир корпусу, – зараз форма буде». Зняв трубку, подзвонив у телефон – не пройшло й п’яти хвилин, як приносять мені форму. Да-а-а… Переодягся я, поголився, набризкався всякими дорогими духами і пішов у ліс. Іду – а мороз такий, що туман стоїть і губи злипаються. Я флягу відчеплю, спирту смик і потихеньку просуваюся далі. Коли це чую – шелеснуло щось на сосні, і сніг мені на голову посипався. Зирк – а на гілці фінн сидить, тримає в обох руках гвинтівку з біноклем і долонями вуха розтирає. Я зупинився, мовчки махаю йому рукою, щоб з дерева злазив. Він зліз, став переді мною навитяжку, щось белькоче і на нашу сторону рукою показує. Я йому гвинтівку до пуза і – кроком руш до нас в окопи. Він руки вгору підняв, труситься, аж дивитися на нього огидно…

В цей час за тином щось шелеснуло, і хтось із чоловіків крикнув не своїм голосом:

– Німці!!