Розділ без назви (2)

З цієї хвилини все те, що він бачив навколо себе, чув і відчував, повнилося для нього новим змістом: йому ніби вставили інші очі, і він ними бачив тепер те, чого раніше не помічав, йому ніби підмінили душу, і він тепер відчував те, про що раніше й не догадувався. Навіть звуки він сприймав тепер по-іншому. Він косив повагом, раз за разом махаючи косою і майже не відчуваючи її в руках, така вона була легка. Раніше тіло його під сорочкою мокріло, парилось і з кожним заходом на нову ручку по ньому розливалася втома, від чого м’язи його мліли, і тоді хвилю-дві він перепочивав. Тепер же тіло його зробилося легке, сухе, освіжене, зібране, як у птаха, що йде на великий переліт. Раніше з кожним рухом коси, переставляючи босі ноги по вже скошеній густій, зрізаній, як бритвою, щіточці трав’яного прикоріння, Тимко відчував холодну і липку в’язь лугової землі, і почуття це було неприємним і навіть бридливим, тепер же земля під ногами була тепла, ласкава, як дихання паруючої ріки. Трава, яка здавалася йому раніше похмуро-сивою, гнівною під нальотами вітру, стальною, дзвенючою, як щось неживе, тепер розступалася перед ним прозоро-зеленою морською хвилею, як перед молодим богом, розкриваючи те, що раніше приховувала: всю свою потаємну красу. Він бачив, що зверху вона суха, вицілувана сонцем, легка, як подих, і чутлива, як павутиння, і колишеться навіть без вітру, а при самій землі, між стеблинками, почепившись манюсінькими світлими крапельками, притаїлись росинки і яскраво поблискують, як надрібно потовчене скло. Хвилинами його брав жаль, і він стримував косу, щоб не порушити тієї затаєної при землі краси. «Я не знаю, чи там угорі, наді мною, є життя, але я добре бачу, що вся краса тут, на землі», – роздумував він, спершись на кісся і з хвилюючим почуттям милуючись свіжістю зеленого роздолля, що плескотіло біля його ніг. Потім знову став косити, докоряючи сам себе в душі за те, що він милується і все ж таки нищить цю красу.

Але одного разу на повному розгоні він зупинив косу і, кинувши її на землю, присів навпочіпки і обережно, лагідно розгорнув пальцями густий кущик трави: у зеленому затишному храмі, вся переплетена золотими нитями сонця, на високому гінкому стебельці росла лугова цариця – ромашка. Це, мабуть, була найпрекрасніша в світі квіточка: рівна, висока, з сумно нахиленою набік яскраво-жовтою, в білих ніжних прозорих пелюсточках голівкою, ще й зверху прикроплена дрібною, як вістря стальної голки, росичкою. Тимко знав, що по-народному цю квіточку називають невісточкою, і те, що вона така прекрасна, і те, що її так звати, зачарувало його, і він, присівши, дивився на неї, не зводячи очей, усміхаючись, як до гарненького маляти, і все шепотів: «Невісточка, невісточка», і йому хотілося доторкнутися до неї хоч пальцем. Але він утримався, щоб не збити з неї росички, не зняти дорогої краси, дарованої природою. Він так і залишив квітку разом із густим кущиком трави в її зеленому храмі і, обережно обкосивши, пішов далі.

«Трінь-трінь, трінь-трінь!» – почулося в цей час і забриніло, відбилося від ташанських плес, заляскало, затанцювало, заграло, як музика. «Дід Інокеша клепає коси, – усміхнувся Тимко. – Ач, як розходився». І йому пригадалася одна весела примовка, яку він знав ще в дитинстві, і став повторювати її в такт помахам коси. Він починав фразу, як тільки з розгону замахував косою, і закінчував її лише тоді, коли коса, зрізаючи соковиті стебла, виходила із трави:

Косарики плужки кують,

Косарики плужки кують…

«І зозулі кують, щастя-долю дають. І ми з Орисею… Що з Орисею? Ах, так!.. Невісточка. Вона ж невісточка». Він засміявся і озирнувся назад: ромашка тихо кивала йому голівкою. Він озирався ще кілька раз, і довго вона ще біліла здаля, дякуючи за той захист і турботу, яку він проявив до неї.

Тимко косив до самого вечора. Коли ж косарі зібралися веселим гуртом до багаття, на якому доварювався смачний куліш, він також присів із ними, і на обличчі його було щось надзвичайне, що кидалося усім у очі, хоч ніхто до ладу не знав, чим воно викликане і що воно означа. Навіть Марко і той помітив це і спитав його:

– Що ви? Погризлися чи помирилися?

Тимко тільки засміявся і так здавив Марка за плечі, що той аж вискнув.

– Хлопці! Підходь закурювати! Ну! – весело закричав Тимко і розшморгнув кисета. Коли він обійшов косарський круг – кисет був уже пустий.

– Оце так! – лаяв його Марко. – Усім догодив, а сам лишився без тютюну.

– Нічого. В мене дома ще є, – весело підморгнув Тимко і, відмовившись від вечері, пішов лугом до Ташані.

– Що це з ним сталося? – дивувались косарі. – Чи не ташанська русалка його прилоскотала?

– А чого ж! Хлопець молодий.

Забравшись у глухі нетрі, Тимко сів біля річки і довго дивився на чорну холодну воду.

На верболозах скакали рожеві відблиски багаття, що його розіклали косарі; від вогнища долітали лункі голоси, сміх, покашлювання, чиясь тиха, впівголоса, пісня. Іноді, коли вогонь розгорався ясніше, навколо багаття вимальовувалися постаті людей, маленькі і ніби круглі, з великими незграбними тінями на землі. А коли хто-небудь підводився, то з ним підводилася і розпрямлялася його тінь і ставала такою довгою, що перехоплювала весь луг; недалеко, з шумом щипаючи траву, паслися коні, і їхні силуети то появлялися в світлі вогнища, то знову зникали в темряві; часом дим ішов угору, а часом слався по землі, сивиною, як туманом, покривав луг і пахнув сирими дровами, гіркувато смердів підпаленою корою. Тоді Тимкові здавалося, що то не косарі, а мандрівні цигани сидять біля казана і мішають у ньому зачакловане вариво.

Приколисаний чарівною тишею, свіжістю води і лугу, Тимко був настроєний на думи і згадував тепер тільки те, що було близько його серцю. Пригадувалося йому, як весняними вечорами, коли пахло талим снігом і вийшла з берегів скреготіла льодом Ташань, вони з Орисею цілими годинами вистоювали на ташанському мосту і вона горнулася до нього, гаряче дихаючи йому в лице, веселим шепотом повідаючи йому, що в їхньому садку уже зеленіє з-під снігу барвінок і що вона вже пробувала з берези сік. Коли ж він на те її щебетання говорив щось грубе або часто навіть сороміцьке, вона холодною долонею, що справді пахла березиною, затуляла йому рота. А коли він і від цього не вгавав, кусала його жартома за вушко гострими і щільними, як у мишки, зубами. Не боячись ні холодних вітрів, ні задушливих туманів, стояли вони, обнявшись, наслухаючи, як тріщить лід, довго мовчки дивилися на воду, що пливла з-під моста, і від того довгого глядіння їм здавалося, що не річка, а вони з мостом пливуть кудись далеко-далеко в погоні за своїм щастям.

Часто вони бачили різні дива, які несла на собі річка: відломлений шматок крижини, на якій ріс очерет і махав сухими китицями, безсило повісивши вниз мітелочку, як приречений на страту каторжанин голову. Їм було жаль того сухого очерету, бо вони знали, що на нього наляже здоровенна крижина, зімне, закрутить і похоронить у глибині, і вже більше ніколи він не вирине і не буде шуміти на цій землі. Хоч вони обоє були молоді, проте розуміли, що їхнє життя також подібне до весняної ріки, що в ньому також є свої крижини, які накривають людей і ламають їх, як той очерет, методично і безжалісно. Орисі ставало страшно.

– Ось ми з тобою разом, – часто говорила вона. – І здається, що ніщо в світі не розлучить нас, а прийде така хвилина – і не будемо ми разом.

– Не вигадуй казна-чого, хто нас зможе розлучити? – не погоджувався Тимко.