Розділ без назви (2)

– Страшно одній.

– Ач, яка нетерпляча, – вичитував Марко. – Хоч би мене посоромилася. Так «теличкою» і прибігла. Чи так закортіло?

– От сам оженишся, тоді й побачиш…

– Еге, на сирій землі. Як у тій пісні співається, що «взяв собі паняночку – в чистім полі земляночку», – приказував Марко на прощання і поволі виходив собі із їхнього двору.

Тимко та Орися вкладалися спати, часто навіть не вечеряючи.

В хаті була спекота, і вони спали в сінях на долівці, встеленій луговою травою і полином (щоб не кусалися блохи). Коли Тимко лягав біля притихлої Орисі, вона зараз же пригорталася до нього всім гарячим тілом, вмощувала свою голову в нього під рукою, розстилаючи по подушках м’які хвилі розпущених кіс. В такі хвилини вона мовчала, але він відчував, що в її грудях стогне щось, часто перевертається і от-от виб’є з горла гарячу грудку. Часто він чув на своїх грудях і руках опіки від її мовчазних сліз, і вони розходилися йому по душі гарячим щемом. Орися пожадливо, як на святу ікону, дивилася на невиразний у темряві красивий профіль Тимка, нишком схлипувала:

– Тимоньку, милий… Як же я буду жити без тебе!

– А що сльозами допоможеш? Тепер он яке в світі закрутилося…

– Як ж-жи-ить? – билася вона головою об Тимкові груди, кусаючи губи.

– Як люди житимуть, так і ти…

– Добре тобі говорити… Ти знявся та й пішов, а я одна в чужій хаті…

– Мені там теж не мед питиметься… Може, й голова злетить к чорту…

– Не дай Боже! Що ти говориш? – жахалася Орися, пригортаючи до себе його кучмату голову та покриваючи її поцілунками.

І було в тих поцілунках стільки жіночої скорботи, стільки німого крику, що Тимкові робилося не по собі, він шукав кисет і виходив надвір курити.

В одну з таких ночей Тимко та Орися спали не в сінях, як звичайно, а в хаті. Віконниці були відкриті, і місячне сяйво вигравало на білім рядні. В хаті пахло засохлими васильками і гіркуватим душком полину; під піччю сюрчав цвіркун, за хатою стигла червнева тиша, і нічого не тривожило її, хіба далекий, ледве вловимий гул літаків, що тяжко погуркували в піднебессі. Враз у шибку щось тихо зашкрябало, і чиясь тінь заступила вікно. Тимко встав, плутаючись ногами у зів’ялій траві, якою було заслано хату, пішов відкривати.

– Не відкривай, Тимку. Мало які тепер люди бродять ночами, – зашепотіла йому вслід Орися, наполохано прислухаючись до того, що коїться надворі. Тимко зашелестів ногами в сінях, взявся за засув:

– Хто там?

– Свої. Відкривай, – почувся знадвору чийсь тихий, проте знайомий голос.

Тимко сміливо відкрив двері. У місячнім сяйві кроків за два від порога стояв якийсь чоловік.

– Пізнаєш? – запитав він, як тільки Тимко відкрив двері. Тимко, приглядаючись, ступив до незнайомого.