Розділ без назви (2)

– Чого це ти до другого берега правиш? – сердито обізвався Йонька, розкурюючи люльку, що малесеньким світлячком то спалахувала, то згасала в ріці поряд із його тінню.

– Там у мене саж прихований.

– І багато назбирав?

– Кілограмів двадцять…

– Ого!

Тимко хутко погнав човен на корчі, що чорніли на протилежному березі. Удвох із Йонькою витягли човен на траву, щоб його не знесло хвилею, пішли, продираючись поміж лозою. На галявині між вербами зупинилися. Тимко щосили розмахнувся веслом, шмагонув старого понижче спини. Лункий виляск покотився понад Ташанню. Йонька упав на землю, рачки поповз у кущі.

– Ря-а-а-туй-те-е-е! – закричав він, ховаючи поміж лози сухий зад.

Тимко виволік його звідти і шмагонув ще кілька разів так, що старий аж засичав від болю, перестав кричати і притих. Потім хлопець перегнав човна на свій берег, прив’язав його до верби і посварився кулаком у темряву:

– Оце тобі і за себе, і за матір, старе дишло! – і через городи, понад Ташанню подався на інший кінець села.

Незабаром він переліз через тин чийогось саду і пішов до хліва, що чорнів у темряві. Прив’язаний біля яблуні пес загарчав спросонку, але Тимко обізвався до нього, і той затих. Парубок відкрив двері, що чимось були підперті зсередини, увійшов до хліва, поліз на сіновал.

– Хто там? – хрипко спитало звідти, і на Тимка війнуло запахом сплячої людини.

– Це я. Тимко.

– А-а. Лізь сюди, – запросив Марко. – Чого це ти такий мокрий? Де це тебе трясця носила?

– Ятери трусив.

– І багато риби наловив?

– Багато. І все лящ, – засміявся в темряві Тимко.

– Приніс би й мені на сковороду. Друг називається.

– Ні, Марку, краще не треба, – знову засміявся Тимко. – Бо ті лящі дуже на сковороді кидаються: я вітчима свого одлупцював.

– Фі-і! – аж свиснув Марко. – А що тепер буде? Це діло підсудне, і за те, що я тебе буду переховувати, можуть і мені впаять на примусовку.

– Ти не клопочись. Я в тебе жити не буду. Що це в тебе стоїть? – мацнув Тимко під стріхою якусь посудину.