Розділ без назви (2)

Четвертину сала розрізали на чотирьох, Павлові дали більший шматок.

Тихий вітер гладив трави, сушив мокрі сорочки на косарях. Тіні від дерев коротшали, все рідше пролітали зморені спекою чайки. На Ташані кричали, ляпаючи крилами, гуси, чулося бовтання ненажерливої щуки.

– На дощ жирує, – визначив Денис і, закривши очі, розлігся на покосі.

– Як був я в заброді, так ми раз неводом кит-рибу спіймали, – жуючи сало, сказав Павло.

– Та й який же він?

– Такий, як корова. Вдесятьох ледве на берег витягли.

– Може, то не кит? – допитувався Марко. – Бо то така риба, дядьку, що її кораблями витягують, а не самотужки.

– А я тобі кажу – піймали…

– А де ж той забрід?

Павло, скрутивши цигарку, довго мовчав, пригадуючи ту невідому країну.

– В Чорноморії, – нарешті пригадав він.

– От там, мабуть, рибалки сильні були, що отаких риб самотужки витягали.

– Та вже й не такі, як ви…

– А ви, дядьку, теж сильні? Цікаво, скільки ви на собі грузу понесете?

Павло ворухнув вузлуватими пальцями босих ніг, ніби прикидаючи, яку вагу вони зможуть витримати, сказав, зітхнувши:

– Соломи понесу двадцять пудів, а заліза тільки шість.

Хлопці, вхопившись за животи, попадали в траву, навіть Денис загигикав, лежачи на спині, так, що аж голова його тряслася, один Павло сидів, втупивши очі кудись за Ташань, байдужий до глузливого сміху.

Доки хлопці підобідували, сонце підбилося ще вище, Тимко приніс добре відклепані дідом Інокентієм коси, роздав косарям, заходився мантачити свою.

– Гляди, Тимку, не дай дулю, – застерігав Павло, натякаючи на те, що при необережному рухові мантачки по косі можна врізати пальці.

– Ні, дядьку, я обережно.