Розділ «Частина третя Обличчя під масками »

«Ні, не все одно», – раптом розуміє Василь Слєпньов і вкотре до болю в щелепах стискує зуби.

XII. Європейські маски Прокопа 

1

Це була подорож кількома країнами. Подорож багатого угорського феодала графа Естерхазі. Зі слугами й охороною. Він їхав, звісно, не криючись, відверто, розкошуючи. У Будапешті у графа були якісь справи, зустрічі з іншими, рівними йому угорськими вельможами. Далі відвідали Відень, де граф побував із візитом у знайомої високоповажної дами, а разом із нею – у Віденській опері.

– Шкода, що вже помер Моцарт, – сказав він після вистави, уже в готелі, де зупинився. – Ніхто не вмів диригувати так, як він.

Його слова адресувалися Василеві Слєпньову, котрий їхав разом із ним в екіпажі на правах особистого слуги. За дні мандрівки Василь Петрович чимало-таки почув цікавого, дуже вже цікавого для себе. Бо дорогою Естерхазі-Кульчинський багато розказував.

– Ви, вважайте, єдиний, кому я це розповідаю, – кілька разів наголосив граф.

Він не раз запитував себе – навіщо ця людина розповідає про своє дитинство і юність, про свої численні пригоди, про те, хто він насправді. І якось після чергового монологу, дивлячись за вікно карети, за яким миготіли придорожні дерева, зрозумів: навіть цьому страшному чоловікові потрібно було, виявляється, вилити душу. Адже нікому з найближчого оточення, ні, тим більше, так званим друзям зі шляхтичів Марушко-Кульчинський-Естерхазі відкритися не міг. З другого боку, своєю сповіддю він ще більше прив’язував Слєпньова до себе, прозоро натякав на те, що вони відтепер нерозлучні, що нікуди новому партнерові не дітися.

Василь Петрович це розумів і сам. Обставини складалися так, що, крім цієї людини, він нікому не був потрібен, та й поза своїм оточенням він – ніхто, навіть якби його не вбили за спробу втекти, а покинули в якомусь населеному пункті Європи. Щоправда, була обставина, збагнути яку він не міг. Напередодні від’їзду він став свідком розмови графа Естерхазі з людиною, яку не міг не впізнати. Це був той, хто називав себе ротмістром Кругловим. Ні, він не міг помилитися, обізнатися, адже надто вже добре його запам’ятав. Точніше, він чув тільки уривки розмови, з якої зрозумів, що Круглов повертається до Росії, щоб напасти на якогось багатого купця Гжесов’яка, а Естерхазі рухатиметься на захід.

Слєпньов раптом відчув себе майже у звичній ролі – шпигуна, розвідника у стані ворога. Якщо людина в помаранчевій масці має намір все-таки повернутися у межі Російської імперії, то, може, і в нього є шанс повернутися разом із ним, чому б ні?

Отож за дорогу Слєпньов дізнався дуже і дуже багато. Постарався все запам’ятати. А диви, що-небудь згодиться… Як згодом виявилося, він цього разу не помилився. Але куди вони їдуть і навіщо? Три тижні після їхнього виїзду з Відня, і відповідь з’явилася сама собою. Вони покинули власне Австрію і їхали вздовж гір південної Богемії. У лісі, який починався за довгою лисою горою, екіпаж і його ескорт зупинилися біля невеликого, схожого на будиночок лісника помешкання. Назустріч їм вийшов чоловік років сорока, зодягнутий у червоний камзол, і про щось заговорив із графом.

– Тут у нас щось на зразок перевалки, – сказав уже по-російському Естерхазі, повертаючись до Слєпньова. – Цей ліс і будиночок років п’ятнадцять тому один німецький князь купив у місцевого барона. Заїхав погостювати, і так йому цей ліс сподобався, що він його купив за доволі пристойну суму. Тепер це такий собі, уявіть, острівок князівства Анхельст-Пфальц у південно-західній Богемії. Ви чули коли-небудь про князівство Анхельст-Пфальц?

– Ні, – чесно відповів Василь Петрович.

– А вам же судилося в ньому побувати, – сказав граф. – Князівство це досить невеличке, столиця Плацфельг, містечко Нойбертштадт та ще двоє містечок. Ну, ще півтора десятка сіл. Останнім часом сусідній Великий Пфальц, виявляє до князівства підвищений інтерес. Цікавляться сусідоньки. Як би нам, коли приїдемо, та не опинитися в іншій державі. Ну, та, як кажуть у вашій Росії: «Бог не викаже, то й свиня не з’їсть». Правильно я запам’ятав ваше прислів’я?

– Правильно, – згодився Слєпньов.

– От і гарно-гарнесенько, – сказав Естерхазі-Кульчинський і всміхнувся. – Зараз переодягнемося, повечеряємо. А завтра раненько рушимо далі.

Після того, як вони викупалися з дороги у приміщенні, яке дещо нагадувало російську лазню, Слєпньову принесли його новий одяг, який виявився доволі тісним. Це був напіввійськовий мундир, схожий на той, що Василь Петрович бачив колись в австрійських вояків. Чоловік, котрий приніс мундир, похитав головою і щось сказав. Незабаром прийшов один із їхніх супутників і польською повідомив Слєпньова, що кличе їхня світлість.

«Ого, вже світлість», – подумав Слєпньов.

Він, проте, слухняно підвівся і пішов за провідником. У невеличкій залі, куди його привели, Слєпньов побачив також переодягнутого у ще пишніший костюм, ніж попередній, Кульчинського-Естерхазі.

– Так, а одяг вам не підходить, малуватий, – сказав той, скептично оглянувши новий костюм Василя Петровича. – Але дарма, приїдемо у Плацфельг – пошиєте собі новий.