Розділ «Частина третя Обличчя під масками »

Він одійшов, подивився на Слєпньова примружено, якось смішно тупнув ногою, зняв капелюха з перами, розкішного, широкого.

– Дозвольте представитися – його світлість Людвіг Другий, правитель князівства Анхельст-Пфальц. Ви здивовані?

– Я вже нічому не дивуюся, – сказав Слєпньов.

– І правильно робите, – засміявся князь Людвіг другий. – А поки що я запрошую вас на вечерю. Зараз покуштуєте місцевих кабанчиків, качок, та й рибка тут смачнюща, а попоїсти, як я зрозумів, ви таки любите.

2

Уже пізніше, коли вони прибули до місця їхньої подорожі, Слєпньов дізнався багато чого з історії перетворення Мечислава Кульчинського на анхельст-пфальцського князя Людвіга. Уперше Кульчинський побував у Німеччині 1778 або 1779 року. Про що ми дізнаємося з книги, яка описує шляхетські роди Брацлавського і Волинського воєводств. Саме 1779 року Збігнев Кульчинський отримав несподівану спадщину із Сілезії. Отож саме тоді пан Мечислав, уже знатний шляхтич із Польщі, прибуває до князя Зігфрида фон Тотлебена. Старий князь радісно зустрічає сина свого хай і далекого родича. Тим більше, що той привозить йому дорогі подарунки: золоте намисто для дочки, кілька цінних картин, статуетку зі слонової кістки. Гість із Польщі каже князю, що хотів би помандрувати Німеччиною, побачити знамениті собори і картинні галереї. Зраділий князь диктує своєму секретареві листи до інших знайомих і родичів, коронованих осіб Німеччини, бургомістрів кількох німецьких міст. Ці листи відкривають Кульчинському шлях до багатьох німецьких держав. Треба сказати, що тоді територія Німеччини була досить подрібнена. Звичайно, це вже не ті 265 карликових держав, які існували в сімнадцятому столітті до Вестфальського миру, що поклав край кровопролитній Тридцятирічній війні. Але і в другій половині XVIII століття після всіх укрупнень і приєднань, відповідно до так званих реґензбурзьких угод, зберігалося ще 39 незалежних держав. З одного боку, це трохи заважало мандрувати Німеччиною, але з другого – сприяло такому «туристові», як Кульчинський, адже часто-густо мешканці одного князівства, курфюрства, графства, баронства, єпископства не знали, що діється у сусідів. Поряд із такими більш-менш великими державами, як Прусія, Баварія, Сілезія, Саксонія, Мекленбург, Пфальц, Шлезвіг-Гольштейн, існувало з десяток дрібніших і понад два десятки крихітних і навіть зовсім крихітних державок, які зберегли незалежність, а розмірами поступалися володінням польських знатних феодалів. Кульчинський швидко зрозумів, які вигоди обіцяє йому така роздрібненість. Вісім місяців перебування в кількох таких державах кілька разів закінчувались тим, що, погостювавши у певного князя чи барона, він за місяць повертався до нього ж або до його підданого, не такого значного феодала, уже в зеленій масці. Маючи феноменальну пам’ять, він запам’ятовував усі ходи і виходи, розташування тих чи тих кімнат, міг відтворити їх і після кількох місяців відсутности.

Йому потрібні були спільники, які знали б німецьку мову. І вже під час першого приїзду до Саксонії Кульчинський-Марушко за протекцією свого старого друга-агронома Дітриха Кронцкремера знайомиться з таким собі торгівцем кіньми Густавом Балторесавном, родом чи то зі Швеції, чи то з Південної Данії. Він одразу відчув споріднену душу. І цей Густав на багато літ стає його найближчим помічником у Німеччині. По суті, Прокіп Марушко, розлучаючись із ним першого разу, дає єдине завдання – знайти надійних людей для майбутніх грабунків. Маючи необхідні засоби для пересування і небідного існування, які залишив той-таки Прокіп разом з обіцянкою неодмінно повернутися, Густав Балторесавн за чотири роки відсутности свого патрона добирає необхідну команду, навіть самостійно влаштовує кілька розбійницьких вилазок. Восени 1782 року до нього в умовлене місце прибуває гонець від Кульчинського і вручає кошти на купівлю садиби в Саксонських рудних горах. Наступного року з другим візитом до Німеччини прибуває вже Мечислав Кульчинський. Тут його й осяює нова геніальна ідея – з’ясувати, а чи не має хтось із німецьких князів родичів у Польщі. У результаті тривалих архівних пошуків він довідується, що князь анхельст-пфальцський Карл-Ґюнтер Четвертий має польські корені. Його дід, будучи у складі якоїсь делегації німецьких князів для переговорів із польським королем Станіславом Лещинським (той, як відомо, був ще й кюрфюрстом (королем) Саксонії), познайомився з якоюсь польською шляхтянкою з роду Легницьких і повіз її із собою вже як свою дружиноньку.

У князя Карла-Ґюнтера був син, звісно ж, спадкоємець. Ще так, про всякий випадок, грабіжник у зеленій масці вистежує спадкоємця князівського трону під час його поїздки в сусіднє князівство і вбиває. Він довго стоїть над убитим русявим юнаком із витонченими рисами обличчя, зовсім не схожим на нього самого, і вдивляється, вдивляється в його обличчя. Може, хоче запам’ятати риси вбитого якнайкраще, а може, сподівається, що душа вбитого переселяється в його тіло. Хтозна. Над ним шумить чужий ліс. Коли Прокіп підводить голову, то бачить одиноку хмарину, яка непорушно застигла над лісом. Хмарина немов пильно вдивляється у нього самого. Чи то око Господнє? Можливо, вперше він запитує себе, чи насправді вірить у Бога. Перед ним постає видиво процесії, під час якої несуть на кладовище спочатку того, хто вважався його батьком, але не був ним насправді, а потім матір, яка вбила так званого батька. Потім – і діда Трохима, який любив його, можливо, єдиний з усіх на цьому світі любив по-справжньому. «Та ще Яринка і Гелена», – додає він і відводить очі від хмарини. Він ще довго стоїть, немов прикипівши до місця злочину. Намагається ні про що не думати, але думки самі не йдуть із голови. Він одганяє їх і підводить голову. Хмарина трохи одпливла, немов звільняючи місце на небі його погляду. Але хоч як він вдивляється у чужу бездонну блакить, від якої щось терпне в грудях, нічого не бачить на чистому небі. «Чи мені не дано цього?» – думає він і нарешті рушає з місця.

Незабаром після вбивства Прокіп повертається до Польщі і знаходить маєток Легницьких. Там він знайомиться з паном Конрадом, входить із ним у доволі близькі стосунки, викликає його симпатію, дізнається, що з далеким німецьким князівством цей збіднілий рід давно втратив зв’язок. Утім, задля безпеки нової затії Конрад Легницький усе-таки гине на полюванні. Цього разу – від випадкової стріли одного з мисливців. Мисливцю, звісно, добре заплатили. Чи варто казати, що, ледве розпочавши на чималі гроші переобладнання власної садиби, дрібний шляхтич Кшиштоф Мацкевич також гине.

По двох роках після цих рядових смертей у польській глибинці шляхтич зі східного воєводства Мечислав Кульчинський знову поспішає на води в Німеччину. Йому треба підлікувати нирки, які почали поболювати. Відвідав води у Баден-Бадені, курорті, який тільки-но почав набувати слави. Подбавши про здоров’я тут (хоч воно й так було непогане), він знову мандрує німецькими князівствами. Так він вдруге опиняється в столиці маленького князівства Анхельст-Пфальц, містечку Плацфельг, і зявляється з візитом до князя Карла-Ґюнтера. Звісно, тепер уже не як Мечислав Кульчинський, який офіційно ніколи й не був у цьому маленькому, посередньому князівстві, а як син польського шляхтича Конрада Легницького – Людвіг. Він довго стоїть перед ворітьми князівського палацу, і нарешті його допускають до його світлості князя Карла-Ґюнтера. А князь, що довго перебував мало не в прострації від смерти свого сина, єдиного спадкоємця трону, лише тепер ледь-ледь почав приходити до тями після важкої втрати.

Треба сказати, що в цьому разі Прокіп Марушко все розрахував, як блискучий психолог. Ніякого Людвіга Легницького в природі, звісно, не існувало. Не було такого сина і взагалі синів у Конрада Легницького, але саме Людвігом звали улюбленого сина старого князя, який загинув від руки невідомого розбійника у зеленій масці. Але так само звали дуже й дуже шанованого в роду князя Карла-Ґюнтера – також їхнього предка Людвіга, який одружився колись із полячкою. І ось, з’явившись із візитом до старого князя, Прокіп повідомляє, що на честь далекого предка і був названий син Конрада Легницького, мало того, помираючи, цей самий Конрад нібито посилає сина до родича-князя з листом і багатими дарунками. Він просить, не маючи інших близьких родичів, якщо можливо, якось сприяти долі і навчанню сина, який так прагне знань. Історія повторюється. За кілька тижнів перебування у Плацфельгу лже-Людвіг Легницький увагою, шанобливим ставленням, розумом, знанням етикету буквально зачарував старого князя. Той дивився на нього спочатку трохи байдуже і насторожено, потім його погляд потеплішав і, нарешті, посвітлів зовсім. Цей поляк Людвіг дедалі більше нагадував князю його покійного коханого сина – Людвіга. Вони не лише були братами в четвертому поколінні, але, як виявилося, народилися в один рік і майже в один день. Князь дедалі більше бачив у цьому знамення долі, прив’язувався до свого гостя. І коли той уже зібрався від’їжджати, сам запропонував Людвігу стати його прийомним сином. Той здивовано подивився на нього, потім, розчулившись від такої чести, став на коліна перед майбутнім батьком і зросив сльозами його старечі руки. Князь дав їх поцілувати, а потім поклав на голову нового сина. Знав би бідолашний князь, чию голову він так ніжно гладив, дивуючись такому виявленню почуттів!

Після офіційного акту усиновлення і проголошення Людвіга спадкоємцем князь посилає новоявленого сина вчитися в католицьку Італію (позаяк сам був ревним католиком), у знаменитий Болоньський університет, який п’ять років тому закінчив справжній Людвіг. У Болоньї з’являється новий студент, досить кмітливий, досить освічений, який незабаром стає загальним улюбленцем. Йому віщують велике майбутнє у наукових колах. Ось тільки якби він віддав перевагу науці перед монархічною кар’єрою. Тим часом в Італії з’являється грабіжник у синій масці.

На той час ситуація в Італії дещо нагадувала німецьку, надто ж своєю подрібненістю на чималу кількість держав і міні-держав. Спочатку напади грабіжника у синій масці стосувалися дрібних італійських феодалів, окремих міст, у яких уже відкриваються музеї. Згодом він зрозумів, що найбільша цінність Італії – її багаті зібрання картин знаменитих художників часів італійського Ренесансу і не менш чудові скульптури, які прикрашали маєтки аристократів у Модені, Романьї, Венеційській республіці, Ломбардії, Південному Тиролі та інших областях.

Нехай читача не дивує те, що Мечислав Кульчинський міг довго бути відсутнім у своїх маєтках. Для того часу це було майже нормою. Поміщик – як у Польщі, так і в Росії – міг роками не навідуватися до своєї родової садиби. Аби грошики справно текли до Кракова, Санкт-Петербурга, Парижа чи в якесь інше місто, де він жив. У тодішній Польщі багатому шляхтичеві навіть дозволу на подорож не треба було отримувати у королівській канцелярії. Шляхтич, котрий користувався на загальнодержавному сеймі правом «вето» на будь-який королівський указ, який міг сказати своє грізне вельможне «Нє позвалям!» («Не дозволяю!») на будь-який королівський вердикт, після чого той миттєво втрачав силу, був сам собі королем.

Тим часом Людвіг-Мечислав, повчившись трохи у Болоньї і паралельно завівши там собі нові знайомства і нову справу, здійснивши кілька зухвалих пограбувань, їде на батьківщину, звідти – знову до Німеччини і через рік повертається до Італії. Він явно не може всидіти на місці, його спалює жадоба діянь і нових пригод. А втім, хтозна, може, він утікає від самого себе. До опанованих мов додається і латинська, яку він, втім, не любив, позаяк вона не давала йому жодної практичної користи, хіба що у спілкуванні з католицьким духовенством перед тим, як навідатися до монастиря. Проте цікаво, що в довжелезному реєстрі його грабунків майже немає саме монастирів. Побоювання вищої кари?

Саме тут, у Болоньї, його й наздоганяє звістка про смерть названого батька. А батечко його, Карл-Ґюнтер, отримав перед тим новий серцевий напад і слідом за цим нервовий розлад. Сталося це після нового наскоку на його володіння. А напав все той-таки печально відомий у німецьких князівствах, кюрфюрствах, графствах і єпископствах грабіжник у зеленій масці. Убивця його сина. Він уперше побачив його на своєму подвір’ї, спробував навіть підійти до нього, аби зазирнути йому в очі, і зупинився на півдорозі. Грабіжник також спочатку круто розвернув коня, а потім виходом промчав мимо князя, як вихор смерти. Ось після цього, а не лише внаслідок того, що маєток і палац досить добре почистили, у князя й стався нервовий розлад. Перед смертю він написав зворушливого листа своєму названому синові, але, так і не дочекавшись його приїзду, віддав Богові душу.

Повернувшись до столиці князівства після прикрої звістки про смерть князя-батька, молодий князь стояв у родинному склепі біля могил названих батька і брата. Чи здригнулася його душа при цьому – лишається невідомим. Та один зі слуг бачив, як він заточився і ледве не впав на котрусь із могил.

Достеменно відоме інше – тепер людина у синій масці, як і людина в зеленій масці, могла розгорнути діяльність на повну силу, міць і зухвалість. Князь Людвіг, який, природно, тепер був обтяжений державними справами, про що з неабияким жалем він заявляє своєму улюбленому професору Карлу Ленчіні, кидає навчання в університеті і поселяється у Плацфельгу. Час від часу він з’являється з візитами до інших німецьких правителів. Щоб через рік-два – чи й раніше – з’явитися перед ними вже в іншому образі. Звісно, під зеленою маскою. Позаяк у князівстві знають про його польське походження, то цілком легально у його замку з’являються польські слуги. Через якийсь час він так само легально їде з візитом до своїх родичів у Польщу, перетворюючись там на Мечислава Кульчинського. Потім він купує ділянку лісу в Богемії, використовує дім, який за його наказом збудували тут, як перевальну базу у своїх переїздах із Німеччини до Польщі і навпаки.

Але цього йому, як виявилося, було також мало. Наприкінці вісімдесятих і на початку дев’яностих років вісімнадцятого століття відбуваються ще два не менш зухвалих перетворення Прокопа Марушка. Він звертає погляд на південний схід від свого невеличкого німецького князівства – до Австрії.

3