Розділ «Частина третя Обличчя під масками »

З подальшої його промови Слєпньов зрозумів, що єдиний вихід для нього, сіромахи, – стати на службу до людини в помаранчевій масці.

– Адже так мене довго називав пан чиновник таємного відділу? – посміхнувся господар.

Далі з якоюсь інтимною ноткою в голосі він сказав, що так, у нього є слуги, спільники, їх йому не бракує, та й соратники є, якщо хочете. І все-таки він буде відвертим – справжніх друзів і помічників, хоч це й може здатися дивним, всього троє. Так, троє, тут він гранично відвертий. Слєпньов може стати четвертим. Це аж ніяк не підступ, не пастка, тим більше, не лестощі.

– У мене немає потреби лестити вам, пане Слєпньов, – сказав Естерхазі-Кульчинський. – Я надто добре вас вивчив. Ви розумний, хитрий, вмієте вивернутися навіть там, де здається, що й виходу жодного немає. До того ж ви в міру освічений, пане Слєпньов, а такі люди навіть на початку дев’ятнадцятого століття на дорозі не валяються. За своїм характером ви авантюрист, як, утім, і я, не буду приховувати. Але також із розумом і тверезим розрахунком. Отож перед вами дві дороги: або туди, назад, у зашморг чи під кулю. Або до мене. За вірну службу на вас чекає забезпечена старість. Але, звичайно, не за гру, яку ви вже, можливо, замислили, а за справжню службу. Чекає дворянське звання і маєток, до того ж непоганий, чи в Австрії, чи в Угорщині, Італії, Німеччині. Не дивуйтеся, побудете трохи зі мною, дізнаєтеся, що я можу. Бачите, вибір у вас багатий. Маю на увазі, щодо того, чиїм дворянином стати в майбутньому. Не поспішайте, у вас є можливість подумати до завтра. Якщо відмовитеся, з поваги до вас вбивати не будемо, як ви можете подумати. Вільні будете йти куди завгодно. Відвеземо, звісно, подалі від цього замку, а там уже – вольному воля. Ось і все. А поки що прошу повечеряти зі мною.

Слєпньов, котрий чекав, що пропонувати себе і переконувати йому доведеться самому, здивувався такому розрахунку уявного графа Естерхазі. Він одразу пропонував встановити між ними довірливі стосунки, наче вирізняючи Слєпньова з маси тих, що служили йому…

Вони перейшли до графської їдальні. Уже за витончено сервірованим столом Слєпньов ледь не похлинувся вином, коли завважив чергового лакея, що підійшов до них із тацею в руках. Це, без сумніву, був граф Юзеф Войцицький, знайомий йому за портретом у графському маєтку. Він майже не змінився зовні, якщо, звісно, не рахувати лакейської лівреї. Та замість твердого, мужнього погляду, як на портреті, у цього чоловіка, що схилився біля столу, був інший погляд – згаслий, потьмянілий, майже неживий. Його очі неначе присипав попіл.

– Впізнаєте? – спитав Естерхазі.

– Здається, так, – відповів Слєпньов.

– Колишній граф Войцицький, – сказав Естерхазі буденно. – А тепер – просто мій лакей Юзеф.

Слєпньов дивився, як лакей Юзеф розставляє тарілки, і відчув, як сам немов провалюється в безодню, яка розверзлася просто перед ним. Лише ніхто цього не бачить.

Безодня глибшала від спокійного, трохи іронічного погляду господаря, який просто знайомив гостя з лакеєм, дозволяючи собі маленьку аристократичну примху.

– До речі, Юзефе, – сказав Естерхазі, – цей чоловік – колишній таємний агент із Петербурга. Він зовсім недавно бачив графиню Ядвігу. І може потвердити, що вона жива-здорова. Спитай його сам, я дозволяю.

– Це правда? – тихо спитав лакей.

– Так.

Того вечора самовладання ледь не покинуло Василя Петровича. Він пив і їв, відповідав на запитання господаря про своє минуле і раптом явно, цілком зримо побачив себе зовсім маленьким на батьківському хуторі Левчинці. Ось він виходить за ворота і вперше бачить дорогу в широкий, неозорий світ. Перед ним лежить пшеничне поле, схоже на густий, непрохідний ліс. Але як воно манить до себе…

– Васильку, де ти, Васильку? – чує він мамин голос.

«Як би мені хотілося стати цим маленьким хлопчиком!» – думає Слєпньов і повертається до реальности.

Лакей-граф міняє йому тарілку. Рухи у нього умілі і добре розраховані, обличчя застигле, на ньому годі щось прочитати. Це догідливе обличчя лакея, хоч незвично витончене і благородне.

– Ваше здоров’я, – піднімає фужер уявний граф Естерхазі.

Слєпньов уже майже переконаний – і це не його справжнє обличчя. Найвірогідніше, це друга і не остання маска. Не остання? Він дивується несподіваній думці, він ще не знає, що знаходиться зовсім поряд від істини. Раптом йому здається, а може, ще не все втрачено, може, йому все ж таки не доведеться служити цьому страшному, хоч і розумному чоловікові? Може, є якийсь вихід? Який? Йому невідомо. Він знає одне – треба жити і боротися. Боротися хоча б заради… А втім, якщо доведеться пристати на умови (а іншого виходу в нього справді немає) цього страшного, дивного, безумовно, непересічного, а може, і геніального чоловіка, що ж… Чи не все одно, де жити у власному маєтку… На батьківщині чи десь там, як він казав – в Австрії, Німеччині, Італії…