Розділ «Частина третя Обличчя під масками »

Він нагнувся, нібито намагаючись зачинити двері, і раптом зробив блискавичний випад догори і вибив пістоля з рук ротмістра. Наступної миті він так само блискавично стрибнув на одного з жандармів, при цьому вдаривши Круглова в груди.

– Ані руш! – наказав ще один чоловік, який з’явився з пістолем у руках у дверях карети.

Другий жандарм, якщо й хотів чимось зарадити, то навряд чи зумів би скористатися рушницею всередині карети. Не встигли вони й оком змигнути, як їх обох роззброїли.

– Ви будете відповідати… – почав було ротмістр, але замовк від удару руків’ям пістоля в обличчя.

Так сам рішуче Єзерський наказав віддати ключі від наручників і кайданів. В’язня швидко звільнили. За кілька хвилин Слєпньов уже сидів в іншій кареті, яка швидко мчала тим само шляхом, яким його щойно везли на смерть. Його визволитель попередив Круглова, що будь-яка спроба переслідування коштуватиме йому життя. А втім, той не швидко міг би вжити якихось заходів, позаяк на його зап’ястях були слєпньовські наручники, а двері карети – закручені ланцюгом. Навздогін їм здивовано дивилися служки маленької поштової станції, котрі намагалися зрозуміти, що ж відбулося щойно на їхніх очах.

3

Коли вони від’їхали на безпечну відстань, Єзерський звелів своєму кучерові-помічнику звернути на бічний шлях. Коні пішли повільніше.

– Настав час поговорити, – сказав Єзерський.

– Та, мабуть, пора, – погодився Василь Петрович.

– Якщо ви той, хто називає себе Слєпньовським, тоді не розумію, чому ви мене покликали? Ви не друг, а ворог Мечислава Кульчинського. Я змушений буду вас убити.

– У мене не було вибору, – зізнався Слєпньов. – Так, не було з чого вибирати. Ви ж бачили, що мене везли жандарми.

– Ну й що? – єхидно посміхнувся Єзерський. – По суті, ви й сам жандарм.

– Майже так… – згодився Слєпньов. – Лише з тією різницею, що я був ним. Хтось звів на мене наклеп або я став заручником у незрозумілій мені грі… – Василь Петрович зітхнув і вирішив, що коли вже викладати, то майже всю правду і до решти. Може, саме в цьому його порятунок.

– Мене не просто везли жандарми, – сказав він. – Мене повинні були вбити «при спробі втекти». Якби я не зустрів вас, це сталося б, неодмінно сталося б, і дуже швидко. Незабаром після тієї станції, я так гадаю.

– Звідки вам це відомо? – недовірливо подивився Єзерський.

– Підслухав їхню розмову, оце й усе.

– На що ж ви сподіваєтесь тепер? – запитав Єзерський.

– На зустріч із вашим паном… з Мечиславом Кульчинським.

– Навіщо? Навіщо це вам?

– Скажу йому особисто.