Розділ «Частина третя Обличчя під масками »

5

Доки Прокопа Марушка везуть у кайданах із Баварії в Росію, Василь Слєпньов, який навесні того ж таки року повернувся з поїздки до Німеччини слідами свого противника, знаходиться в Петербурзі. Дивна чорна меланхолія не лише не минає, а все частіше оволодіває ним. Його уява щодня відтворює картини пережитого за останні два з половиною роки. Здається, усе це було учора і не з ним. Як він хотів би забути останню ніч на хуторі неподалік маєтку Войцицьких! Він згадує і свої видіння тієї ночі, і враз змарніле, наче закам’яніле обличчя Юзефа Войцицького… Тієї ночі, коли жінка, котру обидва кохали, належала третьому.

Слєпньов п’є, п’є без просипу, відвідує корчму за корчмою, але ж пам’яти не убити, почуттів не прогнати. І велика сума винагороди, і те, що ось-ось повинні все-таки підвищити у званні – ніщо не радує Слєпньова. Правда, він пише лист у рідні Левчинці, і за два місяці перед його очима постає вірний Петрусь. Ця обставина трохи розраджує Василя Петровича, але не надовго. Тепер інколи у походеньки злачними місцями він бере слугу. З якоюсь лютою злістю він зумисне змушує Петруся також пити чарку за чаркою, змушує привселюдно танцювати і співати українських пісень.

Одного тяжкого похмільного ранку Петрусь, коли Василь Петрович нарешті прокидається з уже звично важкою головою, разом із квартою розсолу вручає йому лист. Слєпньов здивовано крутить головою, літери розпливаються перед його очима, але, випивши розсіл, він якось та відкриває конверт, бачить легкі, мов летючі рядочки. З перших же рядків розуміє, хто написав листа, і йому від хвилювання перехоплює подих. Ніщо, жодний чудодійний засіб не міг би повернути його до дійсности, поставити на ноги ліпше, ніж цей лист. Хоча, по суті, нічого особливо в цьому листі й не було. Графиня Войцицька писала, що від Якима, господаря хутора, де вони з чоловіком колись заночували, вона дізналася про його втечу і вірить, що він залишився живий. Вона зверталася до нього, як і перше, – «пане Веславе». Повідомляла, що, на жаль, граф Юзеф хворіє після того потрясіння, яке йому довелося пережити, але є у неї і радісна звістка – нещодавно вона народила другу доньку. «Донечку», – писала графиня. Слєпньов, прочитавши це, відчув, як у нього несподівано забухало серце. «Невже, невже дочка графині від Прокопа?» – подумав він. А далі графиня Ядвіга, описавши те, яка у них була осінь і який був урожай, немов між іншим цікавилася, чи не знає він щось про подальшу долю відомої йому особи.

Слєпньов довго тримав лист у руках. Він підніс його до очей, на якусь мить притулився до аркуша паперу, який ледь-ледь відгонив пахощами тонких парфумів. Ще раз перебіг очима рядки, де вона запитувала про подальшу долю «відомої йому особи». І раптом подумки дав собі слово, що ніколи більше не топитиме своє життя в горілці. Він дотримає цього слова.

Того ж таки дня Слєпньов почав цікавитися долею «відомої йому особи». У своєму відомстві він дізнався, що того повинні були доставити у Санкт-Петербург. Для цього споряджена спеціальна команда на чолі з паном Аверинцевим, який був тепер на місці Рибалка. Ця команда зустріне на кордоні варту, яка супроводжувала Прокопа Марушка й одного з його спільників (другого як такого, що народився в Німеччині, судили і стратили на його батьківщині) і супроводжуватиме злочинців до столиці. Слєпньов добре знав їхній маршрут. Знав, коли мають зустріти команду з Німеччини на такій-то заставі. Він повернувся до себе на квартиру і тут, мов несподіваний зубний біль, стало наростати з кожною годиною у ньому дивне, майже божевільне бажання. Чомусь згадалися його бесіди з Прокопом Марушком, їхні спогади про дитинство. Так, були у них і такі, може, найщиріші розмови. Бо ж, крім всього, вони були ще й земляками, майже з одного краю, тільки народилися по різні береги Дніпра.

– Та ти, виявляється, козак Сліпень, – якось сказав йому Прокіп, уперше звернувшись на «ти».

– Та наче був колись козаком, – усміхнувся Василь Петрович.

– А я також замалим не став козаком, – сказав тоді Прокіп.

Чому це раптом йому згадалося? Родова або інша пам’ять чи згадки про час, який провели разом, згадки про бесіди з цим дивним, загадковим і страшним чоловіком, його несподіване благородство, коли він, по суті, відпустив свого ворога з Богом, хоч і знав, чим це може для нього самого обернутися – що подіяло на Слєпньова? Може, лист графині Войцицької? Чи все заразом?

Так чи так, але вже наступного ранку Слєпньов починає збиратися. А ще за одну ніч таємно зникає з Петербурга. Він справді добре знав маршрут варти, яка повезе Прокопа, розрахував і те, що, крім Аверинцева, ніхто не вимагатиме його до себе. Навряд чи він знадобиться князю Куракіну, той, зазвичай, діяв через його безпосереднього начальника. Перед поїздкою він послав Петруся до знайомого купця у Москву по чай, до якого останнім часом дуже приохотився.

Він вирахував, що одна з ночівель конвою швидше за все буде в будиночку на колишньому російсько-польському кордоні, будиночку, який належав тепер їхньому таємному відомству. Ця хатина була на крайньому північному сході Білорусі. Слєпньов приїхав туди на світанку. Коня прив’язав до дерева десь за версту в лісі, залишив йому вівса, а сам обережно пробрався до будинку, який був колись прикордонною заставою. Будинок стояв тепер порожній, тільки з містечка неподалік, із місцевого відділення жандармерії приїжджав раз на місяць чоловік, який розпалював грубку, щоб будинок не відсирів. Та приїжджав раз на день місцевий лісовий об’їждчик, який спостерігав, щоб ніхто з хатини нічого не поцупив. Слєпньов добре знав його, цей будиночок, бо вже бував тут кілька разів. Будівля слугувала тепер за перевалочну базу і була також місцем ночівлі для дипломатичних кур’єрів, а інколи – навіть для зарубіжних службових осіб, якщо ці особи були не надто високого рангу. Будинок складався з чотирьох невеликих кімнат, одна з яких мала окремий вхід – раніше це була кімната начальника застави.

«Якщо не помиляюся, то Аверинцев саме в цій кімнаті розмістить арештантів, – подумав Слєпньов, – і ґрати на вікні цьому сприятимуть. Біля дверей поставить вартового, а ще один вартовий обходитиме кругом будинку. На двері повісять замок. Пробратися до будинку непомітно навіть уночі, навіть із боку лісу без ризику отримати кулю навряд чи можливо».

Він оглянув ще піддашок, під яким були складені дрова, конюшню, ще один, вже однокімнатний будиночок, який слугував колись за кухню, поставлену у зруб лазню. Поглянув на небо, вкрите низькими темними хмарами. Звернувшись до Бога, попросив, аби до вечора не пішов сніг, адже тоді залишаться сліди. Ще раз обійшов усі будівлі. Зазирнув на кухоньку, побачив відро зі слідами фарби, напевне, після літнього ремонту. Дістав колекцію відмикачок і, ще не знаючи для чого, одімкнув двері. Гм, відро. І раптом зрозумів, що воно йому підказує. Другу підказку знайшов у конюшні. Це була стара іржава клітка, у якій колись останній начальник застави тримав спійманого у лісі ведмедика. Ведмедик виріс, кордон відсунувся далеко на захід, виїхав начальник разом із своїм ведмедем, напевне, повіз його до свого маєтку, дурень, а ось нікому не потрібна клітка залишилась, і Слєпньов вирішив скористатися нею як підказкою. Але спочатку відчинив двері в кімнату з окремим входом і збагнув, що знаходиться на правильному шляху. Йому ще довелося почекати у лісі, коли з’явиться і зникне після огляду будинку об’їждчик. Потім Слєпньов зайнявся імітацією ремонту в окремій кімнаті. Відірвав кілька дощок із підлоги, обідрав стіни, поойкавши, перекинув набік стіл і ліжко.

«Отож тепер Аверинцев візьме собі одну з кімнат, що залишилися, – подумав задоволено Слєпньов, – напевне, одну з трьох кімнат. Він любить показати, хто тут начальник. У двох інших розмістить двох кучерів та десятеро солдатів з особливого жандармського полку. Гм, та їх виходить чортова дюжина. Добре число для такої справи».

Ще він подумав, що тільки дуже вже велике щастя може принести йому удачу. Але тут-таки Василь Петрович розсердився сам на себе. Він згадав слова Рибалка, що для справжнього щастя завжди потрібна добра підготовка. І він далі займається підготовкою, намагаючись не залишати непотрібних слідів.

Насамперед він ще раз зайшов до кухоньки і там, біля пічки, залишив пакет із м’ятою і ромашкою. Ну, звичайно, окрім цих двох трав, у суміші була й третя, яку звали у народі сонним дурманом. За такої сльоти солдатики, напевне, неабияк змерзнуть, от і закортить випити чайку. Навіть якщо везуть чай із собою, то навряд чи, побачивши гарну народну заварку, не віддадуть їй перевагу.

«Що ж це я роблю? – подумав знову Слєпньов, коли вийшов із кухні. – На кого руку підіймаю, кого намагаюся визволити?»

Він притулився до дерева, потім намацав у кишені лист від Ядвіги Войцицької. Дістав і, не читаючи, наче сліпий, повів по ньому пальцями. Здавалося, букви його зігрівають.

«Пізно відступати», – подумав якось надто стомлено. Він, ще гучніше сопучи, витяг із конюшні клітку і поставив біля лазні. Так, це була друга його підказка для варти.