Розділ «Частина третя Обличчя під масками »

У день від’їзду Людвіга Другого Гертруда востаннє попросила взяти її із собою. Вона стояла перед ним, принижена, наче побита собачка. Усередині у неї все горіло і кипіло, і все-таки вона на щось сподівалася. О, як вона віддано і закохано поглянула перед тим у його ненависні очі. Прокіп Марушко завагався, мовчав, надто довго мовчав. Щось ніби зважував на своїх внутрішніх терезах. І все-таки, повагавшись, відповів відмовою.

– Я хочу, щоб ти була щасливою, – сказав він. – А там… я не певен, що сам доберуся туди, куди поїду.

– Я б хотіла…

– Мовчи, так треба, – каже князь.

Він навіть поцілував її на прощання. Який це був гіркий поцілунок. Він тривав мить і цілу вічність. Від нього віяло зрадою і смертю для обох.

Але навздогін каретам вона дивилася сухими очима. Ледве карети, яких за етикетом супроводжувала охорона на конях, сховалися з очей, Гертруда Лемнітцер почала збиратися у свою дорогу. Вона виїхала із замку десь за годину потому, як його покинув Людвіг Другий. Вона помчала верхи, розраховуючи, що так швидше добереться до Мюнхена, і стисла острогами коня, ледве опинилася за ворітьми замку. Гертруда подалася прямісінько до короля Баварії, точніше, до начальника королівської поліції, з яким вона доволі близько познайомилася під час його візиту в Анхельст-Пфальц декілька років тому. Здається, саме тоді стояло питання про приєднання їхнього князівства до Великого Пфальцу. Він прагнув знайти сліди людини в зеленій масці. Ха-ха, у зеленій масці! Тоді вона лише посміялася над цим вайлуватим телепнем, який шукав коштовну брошку у свинячому кориті і частував її пласкими компліментами.

– А чи не вважає пан начальник поліції, що цей чортів чоловік у зеленій масці – мій господар, князь Людвіг Другий? – сміючись, запитала вона тоді.

– Що ви, що ви, моя пані, – злякався, не зрозумівши жарту, начальник баварської поліції, – як можна підозрювати його князівську світлість?! Та мені й на думку таке не спало.

«Буде вам і князівська світлість, і підозри», – думала вона тепер, щосили шмагаючи нагайкою уже змиленого коня.

Гертруда лише двічі трохи перепочила, мчала навіть уночі. На світанку третього дня вона вихором влетіла на вулицю баварської столиці. Тут її, щоправда, спробували затримати вартові, але вона показала їм бляшку, яку колись їй подарував той-таки начальник поліції і яка давала право вільно пересуватися територією королівства Баварії. Їй довелося чекати, доки підведе своє тлусте тіло з постелі цей дурний кабан. Але за кілька годин вона його побачила. Справді, цього дурного кабана, як вона його подумки називала, ледве правець не вхопив, коли, нарешті потрапивши до нього на прийом, Гертруда виклала все, що знала або підозрювала про так званого князя. Від убивства князівського сина, справжнього Людвіга, до аргументованих доказів, хто є насправді невловимий розбійник у зеленій масці і як було здійснено останнє пограбування на балу у барона фон Грецтвельхайма. Начальник поліції дивився на неї виряченими очима і тільки охкав. Та й він зрозумів, що випадок цей надто серйозний, екстраординарний, небувалий, тому після їхньої бесіди негайно пішов доповідати королю. Викликана до його королівської величності Гертруда під присягою повторила все, що знала.

Вже наступного дня начальник поліції, захопивши із собою Гертруду і кількох підлеглих, з листами короля Максиміліана до начальника французької поліції і першого консула Франції Наполеона Бонапарта заквапився до Парижа. Можливо, доки вони їхали у французьку столицю, доки добивалися прийому спочатку в начальника тамтешньої столичної поліції, а потім у всемогутнього міністра поліції Франції Фуше, доки той водив їх до куценької людини, яка готувалася проголосити себе імператором усіх французів, доки вони мчалися із загоном французької поліції у Нант… можливо, за цей час Прокіп Марушко з двома найближчими спільниками, з якими він пройшов вогонь і воду, вже плив би через Атлантичний океан до берегів молодої держави – Північноамериканських Сполучених Штатів. Можливо, так воно й було б, адже грошей у них вистачало на підкуп не одного чиновника, не на один корабель. Так би і сталося, не припустися Прокіп другої фатальної помилки.

Виїхавши із Плацфельга, він за якусь сотню верст звернув із дороги, яка вела через кілька німецьких держав до Франції, зовсім в інший бік, до Австрії, до альпійської її частини. Туди, де знаходився маєток колишньої графині Регіни Естерхазі. Йому довелося перетинати ту ж таки Баварію, якою ще мчала зрадниця Гертруда, їхати через Альпи, що все вищали. Нарешті він опинився у невеличкому гірському сільці, де жив незаконний, позашлюбний син справжнього графа Естерхазі. Прокіп віз йому документи, завірені у Відні, в яких ішлося, що Габор Естерхазі віднині, згідно з волею брата стає законним власником графського замку і всіх його маєтків у Трансільванії. Останній жест Прокопа у старенькій Європі був воістину царським і гідним його самого.

Після нелегких десяти днів шляху він приїжджає нарешті у забуте Богом сільце Гріменсфельд. Маленьке, на якихось півсотні будиночків, оточене величавими Альпами. Прокіп зупиняється і милується засніженими вершинами. Біля села, на вже зазеленілих луках, мирно пасуться корови графині – дочки тої графині Регіни, яка не витримала зради свого чоловіка і так жорстоко повелася з його незаконним сином. «Навіщо я це роблю?» – запитує себе Прокіп і не знаходить відповіді. У зустрічного селянина він дізнається, де живе Габор Естерхазі. Так, селянин знає і показує. Прокіп дивується, що графиня зберегла прізвище незаконного сина колишнього чоловіка, але розуміє, що це теж акт помсти і приниження. Нарешті він зустрічає й самого Габора. Перед ним постає вже доволі підтоптаний, погано одягнутий кріпак. Він трохи глухуватий і погано розуміє, що хоче від нього цей вельможний пан. Він – граф Естерхазі? Це що, такий панський жарт?

– Ви поїдете зі мною, – наказує Прокіп.

Звикши до наказів і покори, Габор Естерхазі слухняно сідає в карету. Прокіп везе його в найближче австрійське містечко, де пояснює бургомістру, що й до чого. Він вручає бургомістру документи, дає великий хабар і каже, що сподівається: пан бургомістр про все потурбується. Бургомістр запевняє, що так воно й буде.

Востаннє тисне він руку людині, яка в три погибелі згинається перед ним. Братові графа, якого він колись убив. Але чи пам’ятає той свого справжнього батька? Габор здивовано дивиться на нього, мов намагається щось пригадати. Прокіп відвертається і швидко йде до карети. Йому ніколи, у нього вже немає часу ні на сентименти, ні на щось важливіше.

Він мчить через Баварію до Франції. Баварські стражники, які нічого не відають і яких, як на те, ще не попередили, хто такий князь Людвіг Другий, віддають честь його князівській світлості. Прокіп заледве втретє не помиляється, проте не заїжджає до Мюнхена, на гостини до короля, його підганяє час, адже з Петербурга вже, мабуть, скачуть гінці до Німеччини, щоб затримати його. Очолює їх, звичайно, хитрий Слєпньов, єдиний гідний його противник. Ні, тут бери вище, може, і сам начальник найтаємнішого відділу, точніше, його опікун – князь Куракін.

І він не помилився. Справді, саме тоді Куракін, Слєпньов і військо, послане пруським королем, вже під’їжджали до Анхельст-Пфальцу, але Прокіп не знав іншого – того, що в Нант із Парижа поспішає загін французької поліції і гвардійців, і серед них – зрадниця Гертруда, а до його приїзду будуть заарештовані обидва його спільники і розставлені люди у засідці в кількох місцях портового міста.

4

Разом із двома кучерами і двома слугами Прокіп Марушко прибув до Нанта, коли промені надвечірнього сонця лагідно пестили хвилі річки. Тепер він не князь Людвіг Другий, а такий собі багатий німець Леонгард Франкзехт. У нього заготовлена історія, що він із політичних мотивів емігрує за океан, бо ж був у Німеччині симпатиком французької революції та французького ж полководця Бонапарта.