Розділ «Частина третя Обличчя під масками »

Слєпньову вдалося благополучно добратися до північної столиці, в якій панували люті морози. Правда, перед самим Петербургом його ледве не затримали в одному з містечок, може, він здався підозрілим місцевому жандарму. Тож Василь Петрович змушений був стукнути стража порядку по голові, а сам скочити на коня, який стояв припнутий біля корчми. Так він домчав до іншого повітового містечка, де й пересів у поштову карету. Не затримали його й на посту перед самим в’їздом до столиці. Вочевидь, місцевих жандармів ще не поінформували, хто такий «державний злочинець» Слєпньов. А може, його начальство гадало, що він орудуватиме лише в провінції, а до столиці поткнутися не посміє.

Та хоч як було, а вже наступного дня Слєпньов стояв біля палацу князя Івана Куракіна. Він трохи повагався перед тим, як заявитися на світлі князівські очі, але все-таки наважився і попросив слугу, тим паче, що той його знав, доповісти його світлості. Його впустили. Як виявилося, князь уже знав, що Слєпньова хитро підставили і звели на нього наклеп. Під час тривалої бесіди Слєпньов розповів князю все, що знав про Прокопа Марушка. Князь Куракін лише похитував головою і часом відбувався гнівними репліками.

– А це таки правда, що ти розповідаєш? – спитав він наостанку. – Ти головою ручаєшся, що все так?

– Ручаюся, ваша світлосте. – Слєпньов навіть виструнчився. – Можу присягнутися найдорожчим.

– Тоді твоїм відомостям ціни нема. І чекає на тебе нагорода, – сказав князь.

– Радий старатись, ваша світлосте, – випалив Василь Петрович.

Наступного дня князь Куракін доповів про все самому государю, добившись у нього термінового позачергового прийому. Олександр Перший теж зрозумів важливість відомостей, які йому приніс князь, котрий опікувався найтаємнішим відділом імператорської канцелярії. І вже наступного дня князь Куракін разом зі Слєпньовим за повелінням його імператорської величності відправився з особливою місією, з листами до короля Пруссії і курфюрста Пфальцу. А в листах розповідалося про справжнє обличчя князя Людвіга Другого. Вони мчали щосили. У Берліні, де князя Куракіна негайно прийняв король, спорядили експедицію у складі двох полків війська і загону поліції, щоб спіймати такого важливого злочинця. Пруський король інформував австрійського імператора про те, хто ховається під маскою графа Естерхазі.

Але коли вони прибули до Анхельст-Пфальцу, так званого князя, звичайно, не застали. Він знову зник, наче розчинився за своєю звичкою у повітрі. Тепер лишалося чекати, що він, можливо, вигулькне десь в Австрії чи Італії. Можливо, його застукають у Трансільванії. «Якщо тільки він не подався ще кудись, – подумав Слєпньов. – А вітер Прокопа може занести куди завгодно».

Василь Слєпньов і князь Куракін повернулися до Росії. За мужність і відвагу, за відомості, які він доставив, та інші чесноти, виявлені під час операції з розкриття таємниці людини в помаранчевій масці, Слєпньова нагородили п’ятьмастами рублями сріблом, представили до звання капітана. Уже першого ж вечора після отримання нагороди Василь Петрович подався замочувати її в найближчу до його житла корчму.

2

Після повернення з Німеччини князя Івана відвідав його брат у перших Олексій, щойно призначений генерал-губернатором Малоросії. Йому потрібна була інформація про край, куди він їхав. Іван Куракін розповідає братові багато цікавого. Серед іншої інформації вирізняє розповідь про людину в помаранчевій масці.

– Розумієш, яка сволота цей підлий хам, – каже він. – Адже наводив жах на шляхтичів і в Речі Посполитій, і тепер у Російській імперії. І ніхто не міг подумати, що це Мечислав Кульчинський – один із найбагатших і найповажніших шляхтичів. Був такий у твоєму генерал-губернаторстві.

– Як ти кажеш – Мечислав Кульчинський? – перепитав князь Олексій. – Невже такий шанований дворянин виявився звичайнісіньким розбійником?

– У тім то й річ, що незвичайним, – зітхнув князь Іван. – Та й не дворянин він…

– Не дворянин? – здивувався князь Олексій. – Тоді хто? Щось я не розумію тебе…

– Звичайний кріпак, – трохи роздратовано пояснив князь Іван.

– Кріпак? – У князя Олексія полізли очі на лоб. – Як це треба розуміти?

– А так і розумій, – сказав князь Іван. – Зумів пролізти в душу до поважного шляхтича, стати, так би мовити, його сином. А далі і пішло, і поїхало. І головне, собака виявився дуже вже кмітливим і розумним як на раба. Ось, мабуть, у чому його головна небезпека для нас. І для тебе насамперед.

Новий правитель України швидко вловив, як можуть зашкодити режиму чутки, навіть не достеменні відомості, а чутки, що колишній кріпак, раб-утікач так довго приховувався під іменем багатого шляхтича, дворянина, та ще й якого!

– Де ж він тепер? – запитав новий генерал-губернатор.