Розділ «Частина третя Обличчя під масками »

– У тім то й річ, що невідомо, – відповів князь Іван. – Намагаємося розшукати, та поки що ловимо вітру в полі, а він уже кілька разів зникав і знову виникав.

– Он як? – перепитав князь Олексій. – Тоді треба подумати.

І князь Олексій, майбутній герой «Оди» Івана Котляревського, попросив брата докласти всіх зусиль для якнайшвидшого й успішного завершення операції. Водночас він пропонує заборонити публічно називати ім’я, під яким ховався розбійник у помаранчевій масці, вилучити з документів, книг, преси і знищити будь-яку згадку як про людину в помаранчевій масці, так і про Мечислава Кульчинського. Ні, цього мало, треба знищити і всі портрети, які є. Щоб і сліду не було. Інакше якийсь кріпак, нікчемний байстрюк, хам і раб, диви, та й спокуситься личиною дворянина. А якщо це сталося одного разу, то чому не може повторитися?

Запропоноване князем Олексієм Куракіним чиновники успішно реалізували. Але ще до завершення, остаточного й успішного, справи (або зловити, або вбити) жандармерія двох губерній мала вказівку затримувати не лише самого Кульчинського, якби він десь з’явився, а будь-кого, хто бодай згадає про нього. Цей циркуляр під грифом «цілком таємно» негайно розіслали в жандармські управління – губернські і повітові.

Прокіп Марушко ще не знає цього, але вже здогадується про щось подібне. Він розуміє, що полювання на нього вступає у завершальну стадію. Зграя гончаків уже дихає йому в спину, він чує її люте гарчання.

Прокіп забороняє переслідувати Слєпньова, свого ворога, який став другом (чи не став?), їде до Луцька, де йому як графу Естерхазі за законами того часу в місцевій жандармерії мають поставити штамп у так званому в’їзному свідоцтві. Він ще не знав, що ротмістр Круглов, начальник Луцької жандармерії, заарештований, і сталося це якраз за день до приїзду Прокопа до Лісогощі.

Лише він, Прокіп, знав, що Круглов – насправді ніякий не Круглов. Справжнього Круглова вбили п’ять років тому, коли він їхав до місця своєї нової служби. Тоді він і потрапив до рук людей грабіжника в помаранчевій масці. Його допитав сам отаман, тоді ж і зродилася думка – впровадити в російську жандармерію свою людину.

Підходяща кандидатура, як він вважав, була. Ще на початку російсько-польської кампанії 1793—1795 років до його рук потрапляє поручик Аврамій Никонов – російський офіцер, звинувачений у розкраданні державної скарбниці, вимушений рятуватися від кари втечею. Прокіп, відчувши у бранцеві споріднену душу, приймає його до своєї банди. Звичайно, він ризикував, коли робив із Никонова Круглова, але спокуса мати свою людину в нових владних структурах, та ще й таких, як жандармерія, була надто великою. До того ж Никонов, не вагаючись, згодився зіграти відведену йому роль.

Під час операції з виявлення справжнього обличчя людини в помаранчевій масці Никонов-Круглов кілька разів поінформував Мечислава Кульчинського про пересування Слєпньова. На завершальному етапі, після вбивства Рибалка Кругловим, саме він підсунув помічнику Рибалка Тимофію Аверинцеву версію про те, що Слєпньова, за його, Круглова, даними, перевербував Кульчинський, і той став спільником злочинця. Круглов отримує завдання заарештувати Слєпньова, але, відчувши небезпеку, вирішує дорогою до Житомира вбити заарештованого. Та сталося так, що два спільники Прокопа Марушка не знали один одного, ось чому лже-Єзерський рятував Слєпньова від лже-Круглова.

Прокіп Марушко з Лісогощі прибуває до Луцька і дізнається неприємну для себе новину – Круглов заарештований. Жандарми підозріливо дивляться на іноземного графа в багатій шубі, який цікавиться їхнім колишнім начальником, що виявився державним злочинцем, але затримати його не сміють. Та до Житомира летить депеша про несподіваний візит графа Ференца Естерхазі, підданого Австрійської імперії, до графині Войцицької.

Саме в Луцьку Прокіп Марушко був на волосинці від загибелі. Ще до його приїзду на Волинь було віддано наказ доповідати про всіх осіб, які цікавляться графинею Ядвігою Войцицькою. Коли графиня приїхала візувати запрошення графові Естерхазі, про це негайно ж повідомили губернське жандармське управління. Але поки посланець віз рапорт до Житомира, поки там роздумували, яких заходів вжити, Прокіп Марушко встиг перетнути кордон і відвідати маєток Войцицьких.

У цей-таки час на території малоросійського генерал-губернаторства набрав чинности указ про негайне затримання або вбивство у разі опору людини, яка іменує себе шляхтичем Мечиславом Кульчинським. Уже за годину чи дві після від’їзду Прокопа з Луцька туди надходить вказівка «встановити пильне спостереження за графом Ференцем Естерхазі, підданим Австрійської імперії». Новий начальник жандармерії, отримавши таємний папір, нюхом відчув, що з його рук щойно вислизнула велика риба. Навіть майнула думка, чи розшукуваний Кульчинський і Естерхазі не одна й та сама особа. Він посилає нарочного до начальника прикордонної застави з пропозицією затримати Естерхазі, але «австрійський граф» влаштовує скандал, і начальник застави відступає – зрештою, він не підлеглий якогось там повітового жандарма.

Прокіп тим часом мчить Європою. Два почуття борються в ньому – величезне презирство до світу, де йому так і не знайшлося місця, йому, який мав би правити цим світом, до своєї долі, яка так і не склалася, та інстинкт самозбереження. Останній переважає. Цей інстинкт велить йому гнати коней, долати карпатські перевали і заїхати буквально на два дні до трансільванського замку. Звідти він забирає найцінніші речі, коштовності, картини.

З Трансільванії його шлях проліг до маленького німецького князівства. Дорогою лише на півдня зупиняється у Відні і востаннє відвідує знамениту Віденську оперу. Ще тиждень-півтора шаленої дороги – і він перетинає кордон князівства. У Плацфельгу остаточно вирішує, що єдиний шлях до порятунку – від’їзд за океан, до Америки. Там, у новій державі, де, кажуть, повно-повнісінько вільних, неосвоєних земель, він, володіючи достатнім капіталом, зуміє купити і побудувати собі якщо не замок, то пристойний маєток, де доживе хай не щасливо, але по-людськи останні роки.

Але ж як йому хочеться, щоб і там, куди він зрештою допливе, була та, єдина, яку він покохав усім своїм спустошеним серцем. Та, якою він володів лише одну ніч, та й то, по суті, на такій ганебній умові. «І все-таки це була моя перемога», – твердить Прокіп і водночас розуміє, що намагається обдурити самого себе.

Так, він добився, що вона, його кохана, його скарб, можливо, останній прихисток його душі, під час четвертих його пестощів не лише солодко стогнала, а й сама пестила його такими ніжними і жаданими руками. Вона навіть знайшла тоді його своїми вустами. О, як обпік його той поцілунок. Та, коли він уранці запропонував поїхати з ним, обіцяючи, що вона буде щасливою, найщасливішою, графиня рішуче відмовила: «Ні!» Вона дивилася якось так, начебто чисто і затуманено водночас, вона стояла поруч із ним і витала десь далеко… Він не посмів ані наполягати, ані, тим більше, повезти її силою. Не посмів…

Так, це був особливий, не схожий на інші випадок. Випадок усього його життя. Усього його життя, яке, виявляється, таке коротке. Коротке…

3

Перед від’їздом з Анхельст-Пфальцу Прокіп припускається першої з двох своїх фатальних помилок. А втім, цей новий Прокіп, який вирішив круто змінити життя і який змінився сам, не міг не припуститися їх. Та й чи було це помилками?

По-перше, він викликає Гертруду і повідомляє своїй економці і колишній коханці, що назавжди покидає князівство. Він повідомляє їй, що має намір поїхати дуже далеко звідси. І пропонує на вибір два варіанти влаштування її долі.