Розділ «Частина третя Обличчя під масками »

Графиня Ядвіга повідомляє про своє рішення наступного ранку. Вона зустрічає Слєпньова у залі, посеред якої росте пальма. Пальма, що її маленьким пагінчиком привіз колись предок графа Юзефа з далекого Константинополя.

– Ходімо, – каже вона єдине слово.

Вона проводить Слєпньова до зовсім маленької кімнати і пропонує випити кави. Приносять пахучий напій, графиня каже, що його зовсім недавно прислала княгиня Чорторийська.

«Навіщо вона це каже?» – думає Слєпньов.

Він бере маленьку чашечку, підносить до губів. Вдихає запах, до якого звик там, у Європі, у далекому князівстві Анхельст-Пфальц. Дивиться, як підносить до своїх прекрасних вуст чашечку графиня. Обпікається, дмухає на гарячий напій. «Схожа на дитину», – несподівано думає він.

– Я згодна на все, – каже Ядвіга Войцицька.

Кава з її чашки ллється на підлогу. І несподівано Слєпньов випускає з рук свою чашку.

– Я згодна на все, – каже графиня Ядвіга. – І ні слова більше.

І буде його повернення за кордон, і їхній приїзд до Лісогощі, уже не засніженої, а розквашеної, адже прикмети нового графського садівника справдилися. Мороз і сніг змінилися несподіваними січневими дощами. За два дні, усього лиш за два дні дощі зробили свою справу. Спершу приїхав граф Естерхазі з офіційним візитом до графині Войцицької. Інші сани, які ледве пересувалися розкислою дорогою, сани, в яких були Юзеф Войцицький і Василь Слєпньов під охороною людей Прокопа Марушка, стояли на хуторі, за дві версти від села і маєтку. Ця негода, цей крик гайвороння на голих деревах, важке сіре небо над головами, здається, заповзали їм у душі.

7

Листи Ядвіги Войцицької до дочки – дивний, щемливий, вражаючий документ людського самоаналізу, щирости, любови і болю. Це не просто гранично вивернута назовні душа, яка спрагло прагне сповідатися, але душа, сповідь для якої є вкрай необхідною, без якої вже неможливе не лише саме існування, а й відхід в інший світ – у вічність. Це текст, наче вперше в історії цього світу написаний досі невідомими нікому титлами на чистому аркуші паперу, хоч час зробив ці аркуші пожовклими, зім’ятими.

Але час не зміг струхнявіти змісту.

«Тепер я підходжу до найважчого в оповіді про моє життя, люба моя Ядвіго, – пише Ядвіга-старша, Ядвіга-мати. – Звичайно, найлегше виправдатися, просто виправдатися. «Виправдатися» – яке щире і незвичайне слово. Так, ми обоє хотіли жити. Хотіли. Прагнули бути разом і розуміли, що це неможливо після того, що сталося між мною і людиною, яка називала себе графом Естерхазі і Мечиславом Кульчинським. Він попередив мене, що перед тим я можу зустрітися з Юзефом, твоїм батьком. Але ні я, ані він, твій батько, не захотіли цієї зустрічі.

Я думала, передчуваючи цю зустріч із мучителем мого чоловіка, а твого батька. Я вмирала і боялася вмерти до того, як зустрінуся з ним. Я хотіла вихлюпнути на нього всю свою ненависть і презирство, спопелити ними… Та мої ненависть, презирство, навіть якась неймовірна, невластива мені пиха, яка прийшла з глибини століть, погорда до цього простолюдина, який вважав себе хтозна-ким, почали повільно помирати, коли він зайшов. Коли він зайшов і подивився так просто, здивовано і сором’язливо, а потім став на коліна і сказав, що він повністю у моїй владі. Я, правду тобі кажу, чекала зовсім іншого, я була готова до жорстокої сваволі і насильства, а зовсім не до цього.

– Ви хочете, щоб я вас убила? – спитала я, розуміючи, що не можу цього зробити.

– Я цього не хочу, – відповів він і підвів очі. І я не витримала – відвела погляд.

– Чого ж ви хочете? Зґвалтувати мене? Так я у вашій владі, я підкорюся вам, – сказала я, мій голос тремтів, як і моє тіло.

– Ні, – відповів він не одразу, все ще стоячи на колінах. – Я хочу, щоб цієї ночі ви самі прийшли до мене.

– Ви… Ви – мучитель, злочинець, кат! – закричала я.

Вже не пам’ятаючи себе, я кинулася до нього і почала бити. Спочатку рукою, потім чимось важким, здається, ставником, а він мовчки стояв переді мною на колінах. Стояв незрушно, приречено. Нарешті я отямилася, подивилася на його закривавлені обличчя і руки і заридала так, як ніколи ще не плакала, навіть розлучаючись із твоїм батьком, навіть коли мені повідомили, що він начебто загинув. Я ридала, билася в істериці, я щось викрикувала, кляла, але вже знала, знала, знала, що виконаю все, до чого приневолює ця людина. Я вже знала, прости мене, моя Ядвіго, якщо можеш… І не питай, навіщо я це зробила і навіщо пишу тобі ці страшні слова. Мені здається, я лечу над безоднею, але не тому, що так воно є, а тому, що я так захотіла. І я думаю лише про одне: „Боже милостивий, коли ж закінчаться ці мої спомини?”»