Розділ «Частина третя Обличчя під масками »

Прокіп зупинився у готелі неподалік від порту. Наступного ранку він мав зустрітися зі своїми спільниками, які вже мали найняти корабель чи принаймні купити місця на кораблі, який би відпливав якщо не в самі Штати, то у Французьку Америку, звідки Прокіп збирався перебратися до Сполучених Штатів. Чимось вабила його до себе ця нова держава. Може, відчував, що там живуть близькі йому за авантюрним духом люди?

Чи відчував він інше – що за ним уже стежать, що кожен його крок під контролем? Достеменно не відомо. Того ж таки пізнього вечора начальник баварської поліції Вільгельм Любенштрахферт напише рапорт королю, де повідомить, що відома йому підозрювана особа – небезпечний злочинець – прибула до Нанта, пообідала у таверні, де замовила собі червоного вина, смаженого м’яса з бобами і рибне філе. Потім ця ж таки особа гуляла набережною, довго стояла, дивлячись на вітрильник, який саме пришвартовувався.

Прокіп стояв, дивився на зорі, що їх відбивало плесо річки. Він думав про те, що й річка його життя ось-ось впаде у безберегий океан. У річки ж, яка неподалік від міста впадала у Біскайську затоку, було ніжне жіноче ім’я – Луара. Майже як Лаура, подумалось Прокопу. Йому ж у цій назві чулося інше – Ядвіга. Він ще подумав, що саме так назве замок там, на іншому боці великого океану. Вітрильник нарешті пришвартувався, завмерли вітрила, на берег почали сходити люди. Пішов і Прокіп. На шляху до готелю він заговорив до підпилого матроса. Той спитав, звідки прибув пан, який говорить французькою з явним акцентом. Може, він бош?

– А якщо німець, то що? – запитав Прокіп.

– Не люблю бошів, – сказав матрос. – Били ми їх разом із Бонапартом, ще будемо бити.

– А ти сам воював? – сказав Прокіп.

– Ні, то й що? – відповів матрос.

– А те, що звідки тоді знаєш, що німці – погані люди? – спитав Прокіп.

– Може, ти й не такий, – погодився матрос, певно, відчуваючи приховану силу, яка йшла від цього багато вдягнутого пана.

Прокіп ще поговорив із матросом, розпитав, де той плавав. Виявилося, що матрос, якого звали Габріелем, двічі перепливав Атлантику, тонув біля берегів Африки і в Індійському океані.

– Але, як бачите, пане, – трохи хвальковито сказав він, – досі живу!

– Значить, довго житимеш, – сказав Прокіп і махнув на прощання рукою.

Він довго йшов уздовж узбережжя, минув набережну, звернув на одну, другу вулицю, так що поліцейський агент ледве не втратив його з поля зору. Нарешті, вдосталь наблукавшись, наче попрощавшись із цим світом, Прокіп повернувся до готелю.

А в будинку неподалік кусала лікті Гертруда, насильно замкнута у тісній кімнаті, де було одне вузеньке ліжко і пригвинчений до підлоги стіл. Вона скидалася на загнану у глухий кут кішку. Поліцейський агент, який намагався було чіплятися до неї, заробив по пиці та пересвідчився у силі її гострих, справді схожих на кошачі кігтів. Випровадивши його, Гертруда дала волю своїй запізнілій покаянній істериці. Вона кинулась до вікна, але ґрати виявилися надто міцними навіть для такої розгніваної та розлюченої жінки. Прокіп, який повертався з прогулянки у свій номер у готелі, де йому належало провести, можливо, останню ніч перед відплиттям, почув тихий жіночий плач із вікна будинку, мимо якого проходив. Лише на мить цей плач здався йому знайомим. Він зупинився, прислухався. Але плач раптом ущух, і він пішов далі, назустріч новому повороту у своїй неспокійній долі.

Хоч як дивно, може, під впливом довгого шляху і вечірньої прогулянки спалося йому добре. У сусідньому номері хропли слуги. Взяли ж його вранці. Він навіть не чинив опору, лише гірко усміхнувся, коли псевдолакей, який приніс йому сніданок, спрямував на нього пістолет, а з бічних дверей номера ввірвалося ще четверо озброєних поліцейських.

– Що ж, ваша взяла, – сказав він байдуже і подивився на тацю з наїдками, де диміла кава і парував улюблений його ростбіф. – Може, дозволите мені хоч поснідати? Нікуди я не втечу.

Та снідати довелося у поліцейській дільниці. На допиті після сніданку він нічого не заперечував, а коли його привезли у Баварію, не допустив допиту з катуванням і майже весело розповів про всі свої пригоди. Нарешті він мав вдячних слухачів, і не одного. Вони дивилися на нього пожадливими очима, не вірячи, що саме ця людина так довго водила за носа поліцію і сильних світу цього одразу в кількох державах. Його побажав побачити баварський король, та, коли його величність завітав до камери, Прокіп зустрів його веселим свистом і співом сороміцької німецької пісеньки. Ніщо не могло змусити його замовкнути, доки король не покинув камери.

– Передайте його величності, – сказав Прокіп, – що я ще можу заспівати йому, якщо він захоче, але тільки вже у королівському палаці.

Йому влаштували очну ставку з Гертрудою, і він дивився на неї також майже весело, хоч ця веселість і поєднувалася з погано прихованою огидою. Коли ж вона почала щось там говорити, лише печально похитав головою, спонукаючи її зрозуміти, що ж вона накоїла. Під цим поглядом, під цим похитуванням голови, а може, ще й від його крижаного спокою в Гертруди почався напад страшної істерики, яка згодом спричинила її божевілля.

Прокопа взяли у розпалі пишної європейської весни, у травні 1804 року. Досі про те, кому він має належати, сперечалися чотири князі, два королі і два імператори. Переміг імператор російський, і не лише тому, що більшість злочинів Прокіп Марушко здійснив на території, яка належала тепер Російській імперії. Причини поступливости інших монархів були суто політичними. До того часу Наполеон Бонапарт вже проголосив себе імператором усіх французів, і стало зрозуміло, що нова війна неминуча. Пруссії й Австрії потрібна була підтримка Росії, будь-який конфлікт із нею був небажаний. Ось чому баварський король Максиміліан під натиском прусського короля та австрійського імператора прийняв рішення видати особливо небезпечного злочинця Росії. Сльотавої осені того ж таки 1804 року Прокопа Марушка під посиленою охороною повезли до далекого Санкт-Петербурга.