Розділ «Частина третя Обличчя під масками »

– Або я тобі дам гроші, – каже він просто і твердо, – багато грошей, стільки, що ти зможеш купити великий дім або й маєток в одній із держав Німеччини. Ти зможеш вибрати собі князівство чи графство, яке захочеш. Я тобі дам добрі документи. Або, якщо хочеш, я тобі сам куплю дім у Плацфельгу чи якомусь іншому князівстві. Гадаю, ніхто не посміє його в тебе забрати, хоч це трохи небезпечніше.

– Я не хочу цього, я хочу поїхати з вами, – прямо і також просто каже Гертруда і раптом падає перед ним навколішки.

Він розуміє, що цей вчинок дається їй нелегко. Гертруда дивиться на нього віддано і, він відчуває, усе ще закохано. Можливо, якби не було тієї… тієї ночі, він би пристав на її прохання і взяв із собою. Тим більше, що знав же характер своєї економки – енергійний, з чималою дозою цинізму. Вона кістьми ляже, а свого доб’ється. Та й її чималі організаторські здібності також могли згодитися в майбутньому житті. Але сама думка про їхній колишній зв’язок була для Прокопа тепер нестерпною. Як він зможе терпіти цю жінку біля себе? Цю вульгарну курку, яка не вартує підметки Ядвіги. Зробити її просто служницею, рабою? Може, вона б і згодилася. Але ні, вона в душі ніколи з цим не змириться, він надто добре знає її норовливий характер, її владність і непокірність, які будь-коли можуть виявитися. А там, за океаном, диви, шантажуватиме його або й викаже його властям. Ні, брати на душу новий гріх він не хоче.

– Я тобі залишу пристойні статки, – каже Прокіп якомога ласкавіше. – Тобі вистачить на все життя, що лишилося. Дивися, у цьому мішечку коштовностей на сорок тисяч талерів. Це величезна сума. Ти – багата. Дуже багата.

– Я не хочу багатства без вас, – каже Гертруда, покірно схиляє голову, потім рвучко підводить її і дивиться на нього з мукою. – Ваша світлосте, ніяке багатство мені вас не замінить.

– Я не можу нічим тобі зарадити, – каже Прокіп трохи роздратовано. – Ти будеш дуже багата. Якщо нова влада спробує навіть забрати в тебе дім у Плацфельгу чи ще десь, ти зможеш, я в цьому певен, добре влаштувати свою долю за ці гроші і вдало вийти заміж. Ти зрозуміла?

Гертруда киває головою, бо розуміє, що рішення її пана остаточне. Вона дякує його світлості і бере мішечок із діамантами. Але, повернувшись до себе, дає волю сльозам. Гіркі ридання, здається, стрясають будинок князівського палацу. Їй не потрібні ці прокляті камінці, ридає Гертруда, хай навіть кожен і цілий скарб, їй потрібен цей чоловік. Не князь, а саме цей чоловік. Потрібен Людвіг або хто він там є, навіть сам диявол. Потрібен цей найдивніший чоловік, найпристрасніший чоловік, якого вона будь-коли зустрічала у своєму житті і вже ніколи не зустріне. Потрібен її єдиний. Її єдиний. Її друга половинка.

Уже пішов четвертий рік відтоді, як вона востаннє була в його обіймах. Четвертий рік вона божеволіє самотніми, темними, наче паща вовка, який виє у князівських лісах, ночами, божеволіє, навіть коли він тут, у Плацфельгу, тому що ночі її все одно самотні. Вона, колишня (яка ганьба – колишня!) кохана князя, змушена, як остання шльондра, дівка з посудомийки, як остання хамка, шукати близькости, щоб вдовольнити в собі жінку, пристрасть і ніжність із цими смердючими князівськими гвардійцями або цим капловухим стайничим, учорашнім пастухом, яка ганьба! А вона ж сама, страждаючи від пекельного вогню, спокусила його.

А все тому, що він, князь, покохав цю прокляту полячку або хто вона там, портрет якої вона знайшла у медальйоні, коли пробралася одного разу до князівської спальні. Яке у неї бундючне, повне прихованої пихи обличчя! Яка гордовитість у лінії плечей. Сучка! Усе одно сучка! Гертруда навіть плюнула на портрет, правда, потім акуратно витерла його долонею і рукавом сукні. Тоді вона тихенько, наче графиня з медальйону могла щось їй сказати, вийшла з князівської спальні. Знала б вона, що портрет графині Ядвіги Прокіп забрав у її чоловіка, коли взяв того у полон. Напевне, Гертруда Лемнітцер несказанно здивувалася б, дізнавшись, як цей мініатюрний портрет потрапив до князя Людвіга, а може, і реготала б від душі. Але вона не знала цього, зате вирішила гідно помститися і князю, який зневажив нею, і ненависній суперниці.

Удосталь наплакавшись, Гертруда Лемнітцер встає з-за столу, витирає сльози і виходить у двір. Працюють слуги, двірник підгрібає торішнє листя, яке десь узялося з-під снігу в саду біля палацу. З кухні пливе спокусливий запах м’яса і приправи з цибулі та гірських трав. Так, у князя Людвіга Другого чудовий кухар, усе чудове. Для його світлости готують чергову вечерю.

«А чи не всипати йому отрути, як і цій гусці, колишній його дружиноньці з Мекленбурга?» – від несподіваної думки Гертруда аж зупиняється.

О, як вона ревнувала, коли у князя нарешті з’явилася законна дружина. Як вона поглядом, що палав ненавистю, дивилася на товсту герцогиню, а тепер княгиню, яка виходила з карети, що привезла її з далекого міста на березі Балтійського моря. Щоправда, вона швидко второпала, що князь Людвіг не кохає свою дружину, а одружився з нею лише тому, що так вимагали його князівські інтереси. І саме тоді подумала, що, позбавившись цієї дурної гуски, яка нічим не краща, а навіть гірша за неї, Гертруду, вона знову зможе привабити до себе князя. Тоді так і сталося, хоч на неї чекало жахливе катування, але ж після нього знову настали жаскі ночі кохання, їхнього неповторного кохання, у якому були обоє такі вигадливі. Але вже ніколи не будуть щасливі. То, може, ризикнути?

Гертруда обережно озирається, ніби хтось може підслухати ці крамольні, злочинні думки. Їй легко можна пройти на кухню, адже вона все ще пані князівська економка. У її кімнаті, у шафі, лежить маленька торбинка. Навіщо вона її купила за великі гроші під час поїздки до Великого Пфальцу? Невже тоді вже хотіла цього? Хотіла його смерти?!

Від цієї думки, що з’явилася з невідомо якої безодні, Гертруду кидає в жар. На мить вона зводить до неба руки.

«Ні, ні, ні!» – шепоче вона.

Але все одно треба щось робити, щось робити. Назустріч їй ідуть прачки з випраною білизною, вони шанобливо кланяються, порівнявшись із пані-фрау економкою. І здивовано озираються, бо побачили її почервонілі, явно після сліз очі.

Гертруда стискає пальці, які стільки разів пестили ненависне тіло розбійника, вбивці, котрий прийшов у це маленьке затишне князівство, прийшов на її батьківщину Німеччину звідкись із варварського сходу. О, ці прокляті, сильні і підступні варвари! У хвилини близькості їй інколи здавалося, що вона грає на невідомому інструменті, який звучить цілою сотнею райських голосів. А її ж дід і справді був скрипалем саксонського королівського оркестру.

Вона йде далі, зневажена і нещасна. Ступає бруківкою, цим модним нововведенням, яке почало з’являтися у німецьких містах. Незабаром палац належатиме іншому, мабуть, якомусь старенькому безликому барону, або й нікому не належатиме. А Плацфельг стане забутим усіма містечком, яких у Німеччині тисячі, окраїною більшого князівства. А він, він, він, її ненависний і любий, буде десь далеко. Так далеко! Із Гертруди, з її потаємної сутности піднімається щось чорне, невидиме, але грізне. Воно клекоче і загрожує вирватись із грудей. У її душі народжується план великої і чорної, неначе темна осіння ніч, ніч пізньої осені, помсти.

Вона уважно стежить за князем. І вже наступного дня їй вдається підслухати розмову князя з двома слугами, котрих той відсилає до Франції, у портове місто Нант, щоб там найняти корабель до Америки. Ах, Нант, ах, Америка! Ось куди вони, виявляється, намилили копита. Ні, голубоньки, без мене не втечете. Від мене не втечете, якщо вже на те зайшлося.

Тим часом її пан, її повелитель вже відправляє лист господарю Великого Пфальцу, яким повідомляє про своє зречення престолу і просить приєднати князівство до своїх володінь. Він розраховує, що, доки лист ітиме до сусідньої держави, доки той курфюрст радітиме з приводу несподіваного дарунку, доки посилатиме до нього делегацію, аби прийняти зречення, він уже буде далеко звідси.