Розділ «Частина третя Обличчя під масками »

Він зовсім не чекав такої реакції, хоч як готувався до цієї зустрічі. Пелагея скрикнула і припала до нього. Вона ридала і, наче сліпа, обмацувала його своїми шорсткими, але такими ніжними руками.

Коли донька трохи вгамувалася, вона повідала, що дід часто розказував про нього, а особливо вночі перед розлукою з онучкою, коли її забирав пан Каспрушак! Дід розповів їй про те, яким її батько був вродливим і відважним, як він помстився пані Гелені за наругу над її матір’ю. Про те, що він мусив зникнути. Тоді Пелагея й запитала, куди ж дівся батько? І дід сказав, що вірить – така людина, як Прокіп, не могла просто щезнути. Він вірить – рано чи пізно Пелагея зустрінеться з батьком. Та ніч, обставини, пов’язані з народженням, з коханням її батьків, стали для Пелагеї справжнім потрясінням. Можна лише уявити, що вона почувала, коли розлучалася з дідом, єдиною рідною їй людиною, і їхала жити до чужого, уже ненависного їй пана. Але Пелагея запам’ятала слова про батька, і вони надовго були їй рятівним маяком у цьому житті. Роки й роки вона жила надією на цю зустріч. Не раз уявляла, як це станеться. Була у цих мріях і несподівана зустріч у лісі. Ось чому вона так бурхливо зреагувала на слова Прокопа.

– Поїдеш зі мною, – сказав Прокіп, у цей момент здатний на будь-який, навіть найбезрозсудніший вчинок.

Але Пелагея попросилася трохи почекати. Якраз захворіла маленька Ядзя, донька Войцицьких, яка дуже любила свою няньку. І Пелагея не хотіла ось так несподівано покинути дівчинку, до якої теж дуже прив’язалася, лишившись сама після загибелі чоловіка.

– Добре, – сказав трохи ображений і збентежений Прокіп. – Тоді коли ж по тебе приїхати?

– Через місяць, – просто сказала Пелагея.

Він сказав дочці, що тепер він шляхтич, але попросив нічого не розповідати поки що про нього своїм господарям.

– Не скажу, – пообіцяла Пелагея, і по її твердо стиснутих вустах Прокіп зрозумів – нічого вона не скаже.

Він уявляв, як приїде до Войцицького, як попросить продати або ж віддати за давній боржок – порятунок на полюванні – його служницю. Звісно, це будуть непрості переговори, але він згоден на все. Він не знав, що Любка розповість, як на неї напав страшний ведмідь або вовкулака, а Пелагея, яка знайшла її і допомогла прокинутися, запевнятиме, що їй, напевне, привиділося. Прокіп лише провів свою рідну істоту довгим сумним поглядом, сподіваючись на швидку зустріч. Всього лише місяць. Він не знав, що йому судилося зустрітися з донькою аж через два роки. Бо вдома на нього чекав гонець, вірний Густав, який таємно пробрався з Німеччини. Він повідомив, що до князівства введені війська сусіднього Великого Пфальцу і готується анексія, тобто приєднання до сусідів. Підставою було й те, що князь Людвіг часто відсутній і начебто не приділяє належної уваги своєму володінню. Прокіп – Людвіг Другий – змушений був терміново повертатися до свого князівства, якого не хотів втрачати, вже тоді сподіваючись, що це буде його останнє і надійне пристановище. Він почав вести тривалі, нелегкі й нудні переговори з правителями сусідніх князівств, графств і королівств. Тільки наприкінці 1800 року нарешті було підписано угоду, яка бодай на якийсь час гарантувала недоторканність кордонів Анхельст-Пфальцу. Тепер він міг повернутися до Росії, дорогою відвідавши свої трансільванські володіння, де також з’явилися проблеми із сусідами. Лише влітку 1801 року він повертається до свого головного подільського маєтку, але вдома дізнається про бал у князя Любославського, отримує на нього запрошення і починає готуватися до ще однієї своєї операції. Його напад на гостей балу у князя Любославського був потрібен, бо Прокіп мав велику потребу в коштах, адже, щоб відстояти незалежність крихітного князівства, необхідні чималі гроші на хабарі і підкуп сильніших володарів сусідніх держав. Уже після балу він і збирався зустрітися з Войцицьким, переговорити з ним. Але на балу стався безпрецедентний випадок. З нього вперше зняли маску. Усе закипає у Прокопа всередині. Він вирішує покарати того, хто зірвав із нього маску. Тим більше, розуміє небезпеку, що нависла над ним. Навряд чи Юзеф Войцицький довго мовчатиме. Тепер переговори про Пелагею ризиковані і для нього, і для його дочки. Він замислює операцію з нейтралізації Юзефа Войцицького. До того ж до звичайних почуттів домішується злість і ображене самолюбство. Поки граф Войцицький перебуває у Заславлі, а потім гостює у князя Радзивілла, Прокіп на чолі невеличкого загону мчить до маєтку Войцицьких. Там через свою людину викликає Пелагею і, вже не криючись, ризикуючи, як ніколи, викладає їй все про себе.

– Ти чула про людину в помаранчевій масці? – питає він.

– Так, – відповідає Пелагея, дивлячись на батька занепокоєно і щось підозрюючи.

Тут він і признається, хто він є насправді, розповідає, що йому загрожує викриття і смертельна небезпека. І бачить перед собою доньку, яка чимось нагадує його самого. Доньку, яка ненавидить тих, хто мучив її матір, хто розлучив її з дідусем, якого вона також любила. І чує з полегшенням, що Пелагея погоджується в усьому допомагати батькові. І допомагає. Таємно передає відомості про все, що відбувається у палаці, вербує закоханого в неї садівника, а коли той збирається зізнатися, відчуваючи муки сумління, повідомляє про це батька. Вона, по суті, допомагає підтримувати атмосферу страху, який поселився тоді у маєтку. І хтозна, напевне, після тієї облоги вона, не вагаючись, вирушила б разом із батьком, поділивши його небезпечну долю. Але наступні події: облога маєтку Войцицьких, потрясіння графині Ядвіги і горе маленької Ядзі, в якої забрали тата, жорстокість її рідного батька – сприяють тому, що в душі Пелагеї щось зламалося. Вона відмовляється йти за батьком, але й каже, що ніколи не викаже його. На останній зустрічі в лісі після того, як вона твердо сказала, що залишиться з графинею Ядвігою, Прокіп довго дивиться їй в обличчя. Щось незмірно болючіше, аніж відмова, стискає йому горло, позбавляє мови. Вів не посмів ні затримати її, ні, тим більше, вбити.

– Що ж, прощавай, – сказав він і провів її довгим, сповненим гіркоти поглядом.

Пелагея потяглася до нього, наче хотіла його наостанку поцілувати, та тільки мовчки відвернулася, і він явно бачив, як вона втерла сльозу. Вона пішла поволі, якоюсь старечою ходою і лише за добру сотню кроків озирнулася.

Прокіп відвернувся і скочив у сідло. Так він ще ніколи не гнав коня. Він утікав від самого себе.

Востаннє вони побачилися у Санкт-Петербурзі. Даремно вмовляв Прокіп доньку поїхати разом із ним. Даремно просив її, заглядаючи у вічі, брав її руки у свої. Даремно обіцяв шляхетське, навіть графське і князівське звання, зовсім інше, ніж те, що вона мала, життя. Вичерпавши всі аргументи, він навіть пообіцяв відпустити графа Войцицького, якщо вона того бажає.

– Надто багато крови на ваших руках, щоб я прийшла до вас, – була відповідь.

Прокіп ледве стримував сльози. Він ще не втрачав надії якось переконати її і справді думав, що відпустить графа Юзефа, і це буде вагомий аргумент у його наступній розмові з Пелагеєю. З гіркотою в серці людиною в чорному плащі він покинув свою кровиночку. А вночі Пелагея, його донька, його найрідніша, яку він справді так любив, отруїлася. Зів’яв єдиний пагінець його життя і першого, справжнього кохання. Єдине його продовження, до загибелі якого він також доклав рук.

Переживши страшну ніч потрясіння, потім крадькома відвідавши могилу дочки, Прокіп знову стає безпощадним, витонченим месником. Він починає дуже ризиковану гру, немов шукаючи своєї загибелі, але не просто загибелі, а в небезпечному поєдинку. Він переслідує Слєпньова, про місію якого знає вже досить багато, але той, по суті, переграє його, хоч і сам зазнає відчутної поразки.

6