Розділ «Частина третя Обличчя під масками »

Але ця новела цікава, власне кажучи, навіть не цим. У ній з’являється згадка про графа Е., який також закохався у графиню. Він починає добиватися її прихильности, закидає дорогими подарунками. І одного разу герой-автор бачить, як графиня вперше цілує цього самого Е. І задумується: а чи не відкритися їй, що він насправді навіть вище графа за своїм суспільним становищем. Як-не-як князь, дідько його візьми.

Це відкриття, скидання, сказати б, маски під маскою станеться в наступному оповіданні – «Кінець таємниці».

Графиня Л. мовбито все ще кохає свого слугу. І водночас дедалі більше схиляється до графа Е. Ще б пак! Що їй слуга? Хоч і вродливий, і пристрасний, і коханець умілий, але ж граф має замок і володіння десь там, у Трансільванії, він рівня їй, навіть багатший за неї. «А слуга все одно нікуди не подінеться», – вирішує графиня і відсилає нещасного слугу у свій маєток, який знаходиться десь там, у передгір’ї Тірольських Альп. Слуга слухняно, звісно, з мокрими очима, вражений також жорстокістю своєї коханки-володарки, їде, та, ледве виїхавши з Відня, вистрибує з карети, і слід по ньому холоне. Він знову перетворюється на князя. Повертається до австрійської столиці, причепурюється і з’являється на бал, на який була запрошена і графиня Л., задля якого вона шила таку чудову рожеву сукню. Звичайно, побачивши свого «слугу» у новій личині, графиня замалим не дістала серцевий напад. Але, дізнавшись, що всю цю гру він затіяв заради неї, швидко змінила гнів на милість. Тим більше, що цей безсовісний граф Е. кудись несподівано зник. Подався, поїхав у свою забуту Богом Трансільванію чи що. Навіть не попрощався. Та князь зі своїх джерел знає, що граф таки добився свого у стосунках із графинею, і тепер ганебна втеча лише поглиблює його провину.

«Графиня дивилася на мене, і я помітив, що в ній борються якісь почуття. Може, вона змагалася сама із собою, а може, щось вирішувала.

– Я знову ваша, – прошепотіла нарешті графиня, нахиляючись до мене, і я побачив, як блищать знайомим блиском, але ще привабливіше її знайомі очі. – Ах, князю, який же ви пустун».

Так закінчується восьме, передостаннє оповідання. Дев’яте – «Печальна розлука» – цінне тим, що в ньому Прокіп Марушко трохи підіймає маску. Правда, не ту, фіолетову, що була у нього в Австрії і під якою він у вільний від любовних романів та балів час успішно грабував своїх уже австрійських «колег» – графів, баронів та іншу знать другої за величиною європейської імперії. Він, цілком можливо, всерйоз закохався у свою графиню. Після того, як запропонував стати його дружиною (вона радо погодилася), він вирішує зізнатися в чомусь дуже важливому і просить її дозволу. Графиня, звісно ж, дозволяє. Її очі горять вогнем цікавости у передчутті небувалої романтичної історії, де її любий князь, ну, трохи в чомусь там винуватий. Але її наречений розповідає їй, що насправді він ніякий не князь, що він простолюдин із далекої Польщі. Знаєте, пані, є така країна на сході. Що його господар був ріднею покійному князеві. І що він повинен був їхати в Німеччину, позаяк князь після смерті сина хотів усиновити сироту-родича. І ось цей простолюдин-слуга вбиває свого пана і їде під його маскою до родича пана. І стає нібито князівським сином, а потім і повноправним князем. Графиня вислухала цю розповідь-сповідь. І ось що сталося після цього несподіваного визнання. «Ми якийсь час мовчали. Серце знову шалено калатало у моїх грудях. Мені здавалося, що цілий світ дивиться з вікон, за якими синіло надвечір’я. Насправді ж на мене дивилася одна-єдина жінка.

– Ви не розігруєте мене? – запитала графиня.

– На жаль, ні, – сказав я.

– Ну, признайтеся ж, розігруєте, – сказала графиня, у її погляді бриніло благання.

– Ні, люба моя графине, – сказав я. – Усе, що я розповів – правда. Гірка, але правда. Я не хочу, щоб між нами була бодай краплина брехні, неправди.

Графиня затулила обличчя руками. Зчепила міцно пальці витончених рук, я бачив, як здригаються її плечі.

– Графине, – почав було я, простягаючи руку.

– Не смійте до мене торкатися! – раптом закричала вона і рвучко відняла долоні від обличчя.

Очі переді мною горіли ненавистю. Вони просвердлювали мене наскрізь. У них я прочитав вирок собі.

– Іди геть… Геть! – закричала вона. – Геть! Підлий хам, убивця!

Я не став сперечатися, встав і мовчки вийшов. Спустившись униз, я забув про екіпаж і поволі пішов мокрою віденською вулицею. Теплий літній дощ здавався мені холодним, осіннім».

Отже, Прокіп Марушко зазнав нищівної поразки, може, уперше у своєму житті. Хоч так і не сказавши всієї правди, відкрився графині Л. Напевне, тому, що й справді її покохав і вперше у житті палко забажав, щоб покохали його справжнього, такого, як є, без маски. Покохали саме його, Прокопа. На жаль, це виявилося неможливим. Тим дошкульніше спікала гіркота його душу. Але до нього приходить якесь дивне натхнення. Зазнавши поразки, він негайно відбуває до свого князівства й одним подихом пише свої «Оповідання невідомого». При цьому виявляє неабияке, як на той час, літературне обдарування. Згодом його добре відчує Роберт Фертебах. Поки що ж Прокіп відсилає написане графині Л. Добивається короткого побачення з нею і попереджує, що в разі, якщо вона надумає розповісти комусь, хто він насправді, він розповість про їхні стосунки. А чим їй це загрожує, вона, здається, добре розуміє. Графиня гнівно наказала йому зникнути з її очей, але нікому так і не розповіла про те, що сталося між ними, про те, ким насправді був її коханець. Уперше Прокіп так жалів свою потенційну жертву. Лише згодом із гіркою іронією і якимось непередаваним жалем він розповів про цю пригоду Василеві Слєпньову. А через півроку, перед тим побувавши у своєму князівстві, він уже опинився у Трансільванії у личині графа Естерхазі. Може, цією новою пригодою він намагався загасити те, що спалахнуло у Відні?..

5

Наприкінці п’ятдесятих років XVIII століття, якраз у розпалі Семирічної війни, вищий світ Австрійської імперії потряс процес про шлюбне розлучення, який затіяла графиня Регіна Естерхазі. Сама вона походила з багатого і знатного австрійського графського роду Руффенштауфенів. Десь у середині сорокових років вона вийшла заміж за молодого трансільванського графа Тібора Естерхазі, який тоді якраз приїхав до Відня і почав його опановувати. Граф Тібор був не лише молодий, ставний, а й багатий та вродливий особливою східною красою. Казали, що його предки були начебто десь із Персії. Цей роман закінчився тим, що незабаром граф Тібор і графиня Регіна були заручені, а за кілька років вони, вже як чоловік і жінка, поїхали у замок графа, який знаходився у Трансільванських Карпатах (або Альпах, як там називали гори за зразком Швейцарських Альп). Там, у володіннях графа, графиня Регіна народила спершу дочку, а потім сина. Вона повністю віддалася сім’ї. Але по кількох роках графиня Естерхазі раптом виявила, що її чоловік захопився служницею, котра також народила йому сина. Служниця була молода й гінка, мала очі чорні, як смола, і могла збити з пантелику будь-кого. Але, на відміну від багатьох високопоставлених осіб, які крізь пальці дивилися на амури своїх чоловіків із челяддю, графиня Регіна не стала терпіти. Вона не зважила на умовляння чоловіка, який згодився відіслати свою пасію куди завгодно разом із її нащадком. Графиня Регіна покидає замок і їде до Відня. Вона забирає із собою дітей і, лишивши їх у столиці, звідти прямує до Рима, де добивається аудієнції у Папи, а добившись, подає йому прохання про розлучення. Чи то врода графині, чи смуток у її очах, чи її палке благання так вплинули на найсвятішого отця, але дозвіл на розлучення він дав. Даремно граф Тібор Естерхазі приїжджав до своєї дружини і навіть привселюдно на колінах умовляв простити його. Графиня була невблаганна. Більше того, вона добилася, що, крім майнової компенсації, яка була теж не маленька, їй дісталася та сама кріпачка, служниця-коханка разом із графським сином. Ні, графиня не стала знущатися з неї або якось вкорочувати життя нещасній, яка зазіхнула на її благополуччя. Вона просто заслала суперницю до глухого гірського сільця, яке належало їй, повеліла спорудити маленький будиночок і видати спокусницю заміж за вдівця-селянина. Тож нелегке життя і невідомість колишній служниці та її незаконнонародженому нащадку були гарантовані.

Граф Естерхазі спробував ще раз одружитися, він довго шукав собі підходящу кандидатуру і нарешті знайшов. Але нова дружина незабаром померла, дітей у них не було. Графиня Регіна вдруге заміж не вийшла, присвятила своє життя вихованню дітей. Її донька, коли виросла, доволі швидко стала дружиною багатого німецького барона фон Везенрейца. А ось одруження сина колишня графиня Естерхазі, яка повернула собі прізвище Руффенштауфен, не діждалася і померла в рік початку французької революції і великих європейських потрясінь, тобто 1789 року. Вона, кажуть, намагалася писати мемуари, але перед самісінькою смертю спалила у грубці два товсті зошити.