Розділ «Частина третя Обличчя під масками »

Син її виріс розбещеним, з вітром у голові, таким собі розпутним красунчиком. На ньому відбився і характер батька, і те, що мати дмухнути не давала на нього, ставши майже його рабинею. І вона сповна пожала плоди такого виховання. Уже другого дня після похорону матері він подався до віденських куртизанок, які швидко втішили його. А втім, що й казати, врода і маєтність приваблювали до нього осіб обох статей із знатних сімей. І чого там приховувати, смерть рідної муттерхен, яка віддавала йому і душу, і серце, була на його совісті. Річ у тім, що за рік до її смерті помер її колишній чоловік, з яким вона не підтримувала жодних стосунків і якого намагалася викреслити не тільки зі свого життя, а й зі своєї пам’яти. До Відня приїхав управитель графа Естерхазі і привіз його заповіт, де чорним по білому було написано, що його законний син Ференц стає його законним спадкоємцем і власником родового замку та всіх належних графові сіл та маєтків (а таких виявилося аж цілих сім), також пасовищ і навіть соляної копальні. Ця спадщина була якраз до речі, бо син жив на широку ногу, і, можливо, серце графині здригнулося б від такого благородства її колишнього чоловіка. Але був у заповіті один пунктик, прийняти який свавільна графиня Руффенштауфен не могла. Вона пожбурила геть заповіт, потім підняла й порвала. Річ у тім, що її син разом із замком та іншим багатством (доньці графа Естерхазі виплачувалася грошова і при тому теж чимала компенсація) повинен був отримати і графський титул, тобто знову стати графом Естерхазі, без цього заповіт не набував чинности. Але саме цього графиня фон Руффенштауфен допустити не могла. Її ж син, що мав другий примірник заповіту (очевидно, граф передбачав, що всяке може статися), вирішив інакше. Він, довго не думаючи, прийняв і заповіт, і титул. Відбулася досить гучна і неприємна розмова, яка переросла у чи не першу велику сварку, але синок не відступив. Між ним і матір’ю пробігла чорна кішка. Графиню після цієї сварки спостиг нервовий розлад, вона впала в чорну меланхолію, не хотіла нікого бачити, а роком пізніше померла.

Незабаром після цього Ференц Естерхазі почав упадати за графинею Л., тобто графинею Лейнбелен. Тут він на свою голову і познайомився з князем анхельст-пфальцським, тобто Прокопом Марушком. Прокіп після одного зі щедрих частувань графа дізнається про досить істотну для себе деталь. Виявляється, новоспечений граф Естерхазі ніколи не був у своєму родовому замку. Мандрівка до якоїсь Богом забутої діри в горах, та ще і в небезпечній Трансільванії, поряд із турецьким кордоном, який часто порушували бусурмани, була не для розманіженого графа Ференца. Він цілком задовольнявся тим, що двічі на рік приїжджали управитель замку або його помічник і привозили потрібну суму грошей та звіт, до якого він і не заглядав. Прокіп дізнається саме про те, що його цікавило: окрім цих двох служителів замку, ніхто з його рідних місць Ференца Естерхазі не бачив.

Чи варто дивуватися, що граф Естерхазі незабаром зникає. Усі його документи, звісно, благополучно перекочовують до Прокопа Марушка. Цю операцію Прокіп приурочив до чергового приїзду управителя, про що він дізнався від свого приятеля-графа. Зникає й управитель. Прокіп викликає до себе його помічника, але той не доїжджає навіть до Відня, позаяк дорогою на нього нападають розбійники. А через два місяці він сам уперше з’являється в замку в образі графа Естерхазі. Прокіп-Естерхазі оголошує, що він не дочекався ні управителя, ні помічника, а через те й приїхав. Він проводить «розслідування», виявляє чималеньку «нестачу» й оголошує, що обидва вони втекли з великою сумою грошей. Звісно, ніхто з підлеглих не став перевіряти. Відтепер граф живе якийсь час у замку, але вряди-годи мандрує «до Відня». Приблизно через рік у Трансільванії уже орудує грабіжник у червоній масці. Згодом про його пригоди з’являться легенди і повість у Румунії.

До речі, діяльність Прокопа Марушка у п’яти різних країнах сприяли тому, що йому було доволі легко збувати награбоване. Він продавав, скажімо, німецькі коштовності і картини у Польщі, польські – у Німеччині, Угорщині, Трансільванії тощо. На нього полювали, але полювали за конкретним бандитом у помаранчевій, зеленій, синій, фіолетовій і червоній масках. Інтерполу ще тоді не було і зв’язків між поліціями різних країн також, а країн тих було у Європі в кілька разів більше, ніж тепер. Якщо й були якісь зв’язки між правоохоронцями, то тільки сусідніх країн. Відтак пошуки ні до чого не приводили.

Прокіп Марушко мав три основні лики, також маски – шляхтича Мечислава Кульчинського, князя Людвіга Другого анхельст-пфальцського, графа Ференца Естерхазі. Щоправда, в Італії він ще був купцем Сільвіо Беркунціні, а в Австрії, поза Віднем, бароном Фрідріхом фон Гальдхайном. Але дві останні личини – це все-таки тимчасові фантоми, його своєрідні примхи. Постійними були три перші, з якими він навіть частково зрісся.

XIII. Останні постріли 

1

Уже майже місяць Василь Слєпньов жив у маленькому князівстві Анхельст-Пфальц. За цей час йому як особистому ад’ютанту-секретарю довелося кілька разів супроводжувати князя Людвіга Другого. Таку посаду вигадав для нього Прокіп Марушко. І він міг пересвідчитися в тому, що справи у князівстві йдуть досить і досить непогано. Їдучи містечком чи й навіть селом, князь міг ткнути пальцем і сказати, усміхаючись:

– Ну, як, пане ад’ютанте? Чистенько скрізь, га? Не те, що у вашій задрипаній Росії чи навіть Польщі, чи не так?

– Та й Польща ваша теж, – якось дозволив собі трохи огризнутися Василь Петрович.

– Моя, та не моя, – засміявся князь. – Якщо вже бути відвертим, то наша з вами батьківщина – Русь. А деякі оригінали у тих краях ще й Україною її називають. Читали такого собі Івана Котляревського?

– Ні, – признався Василь Петрович.

– А я читав, – посміхнувся Прокіп Марушко. – Цікава книжечка, скажу вам. Задумав цей дивак по-малоросійськи «Енеїду» відтворити. Ту саму, Вергілієву. Ну, як вам це подобається?

– Та вже ж, спроба цікава, – скептично буркнув Слєпньов.

Він і справді мав можливість упевнитися в тому, що піддані поважають і навіть люблять свого князя. Це його здивувало, а потім збентежило. Василь Петрович не був надто сентиментальним, однак думка про те, кого так поважають ці люди, які нічого не підозрюють, змушувала його не раз мимоволі здригатися. «Так, цей світ жорстокий, але ж не такою мірою», – подумав він одного разу під час чергової поїздки, коли обдумував почуте від самого Прокопа про його жебрацький шлях, потім шлях нагору, і подумки підрахував кількість його жертв та уявив способи їх знищення.

Але саме після цієї поїздки, неначе почувши його думки, Людвіг-Прокіп запросив його до себе у кабінет. На столі стояв чималий бутель у плетеному кошику.

– Пригощайтеся, – сказав Людвіг-Прокіп і показав на бутель. – Чудове вино, щойно привезли з південної Франції.

Вони надпили з фужерів, які наповнив червоним, аж брунатним вином слуга, помовчали. Прокіп-Людвіг підніс фужер на рівень очей, подивився, відверто милуючись, простяг руку до світла, яке падало з вікна. Трохи помовчали, і Василь Петрович був змушений визнати, що вино таки справді чудове. «Цікаво, чи він просто запросив мене, щоб пригостити?» – подумав Слєпньов.

– Як ви вважаєте, пане мій ввічливий секретарю, – трохи іронічно запитав князь, – що мене найбільше мучить весь цей час, відтоді, як ми тут?

– Не можу знати, ваша світлосте, – відповів Слєпньов, стараючись приховати іронію.