Розділ «Частина третя Обличчя під масками »

– А подумайте гарненько. – Князь надпив трохи вина, поставив фужер на стіл. – Можливо, від вашої відповіді залежить ваша і навіть моя доля.

«Та пішов би ти зі своїми запитаннями і відповідями», – подумав Василь Петрович, але, звісно, промовчав.

Він уже зрозумів, що не в змозі убити цю дивну людину, водночас пожертвувавши собою. Не лише тому, що охорона у князя-графа-шляхтича була чудовою і пильною. Не піднімалася рука, ось яка біда. Та й втікати йому було нікуди. Він досі стояв над безоднею. І все-таки відповідати князю треба. Він задумався, надпив кілька ковтків чудового провансальського вина, а тоді сказав:

– Можливо, я вас і розгніваю, ваша світлосте, але, здається, ви думаєте про те, чи не покинути небезпечне ремесло і не зупинитися та не осісти де-небудь раз і назавжди.

Слєпньов, не без вагання висловивши те, що думав, чекав, що його співбесідник і господар спалахне, але той лише голосно зареготав. Навіть вдарив долонею об стіл і весело подивився на Слєпньова.

– А ви ще розумніший і спостережливіший, ніж я про вас думав, – сказав він, вдосталь насміявшись. – Я справді про це подумую. І, напевне, так і зроблю. Мені вже п’ятдесят років, навіть у мене сили не ті, що раніше, хоч на здоров’я я ніколи не скаржився. Та й обридло мені ось так, по саму зав’язку, це кочове життя. У Росію шлях мені заказаний, жити у гірському замку в образі графа не хочу. А ось це гарненьке князівство мені якраз підходить. Уже не раз пропонували приєднати його до Великого Пфальцу або Саксонії. Мені обіцяють зберегти князівський титул і певну автономію. А якщо захочу, можу стати і канцлером або навіть отримати право на приєднання до князівства двох сусідніх округів Великого Пфальцського князівства, чи то пак, курфюрства. Такі ось справи, пане Слєпньов.

Вони ще трохи випили, закусили південними фруктами і накришеною спаржею, а тоді князь Людвіг знов заговорив:

– Так що сите і поважне життя на старість мені забезпечене. Вам я можу гарантувати посаду управителя замку чи одного з маєтків. Якщо ж не хочете, то можете отримати компенсацію і садибу в Італії, яка мені також належить, маю на увазі садибу. То як?

– Не знаю, що й відповісти, – сказав правду Слєпньов.

– Ви все ще не облишили думки, що зможете колись змінити свою долю, – сказав Прокіп-Людвіг. – І дарма. Виграє той, хто вміє визнавати свою поразку і вчасно зробити з неї висновки. Життя людське самодостатнє, і не важливо, де ти його проживеш – там, у ваших полтавських краях, де б вам пожалували маленький маєточок, чи тут, де я вам пропоную набагато більше. Так, саме так, пропоную від щирого серця, можете не сумніватися. Прив’язався я до вас, хай йому чорт. Наче породичалися чи що… Хоч ви й зіграли свою роль у моїй поразці в Росії, так-так, у частковій поразці, я не боюся цих слів…

Слєпньов раптом збагнув – князь швидше радиться сам із собою, аніж із ним. Він відчув також, що зараз почує про якесь важливе рішення свого господаря, і не помилився. Прокіп-Людвіг налив вина, але цього разу лише пригубив.

Князь повідомив йому, поволі цідячи слова, що він, по суті, вирішив свою подальшу долю. Але свій план він здійснить після двох важливих подій. Про першу він розповість зараз, про другу – потім, коли завершиться успішно перша операція. Так-так, операція, нехай вас не шокує це військове слово.

– Або хірургічне, якщо вам більше до вподоби, – посміхнувся князь Людвіг. – Я теж трохи хірург і лікар для цього суспільства.

Далі Прокіп Марушко повідомив без недомовок, що він планує останнє у своєму житті велике пограбування. Його запросили на ювілей барона фон Грецтвельхайма – одного з найбагатших людей Баварії і навіть Німеччини. З надійного джерела стало відомо, що саме в барона знаходиться легендарний смарагд, який належав колись знаменитому бургундському лицарю Карлові Сміливому. Побутує легенда, що цей смарагд приносить щастя і багатство. І мовбито бунтівник-герцог саме тому й загинув у війні проти французького короля Людовіка XI, що перед тим продав смарагд, аби за виручені гроші найняти швейцарських найманців. Це диво стародавніх майстрів, описане в каталозі найбагатших прикрас, який був таємно виданий у Франції в XVII столітті, давно не дає йому спокою – закінчив Прокіп. Колись він заради нього навіть здійснив небезпечний рейд до Франції. Але тоді він ще точно не знав, у кого саме смарагд, послуговувався чутками. Тепер знає. Якщо операція завершиться успішно, значить, йому і справді фортунить у цьому житті. Якщо він усе розрахував точно, то барон неодмінно покаже смарагд своїм гостям, серед яких очікується прибуття багатьох князів та графів, баронів, єпископів із Німеччини та Австрії, а можливо, і декого з королів. Ось із них він і має намір взяти останній, можливо, найбагатший вилов. Перед тим, як остаточно згорнути справу.

– І що ви про це думаєте, пане Слєпньов? – спитав Прокіп-Людвіг.

– Що я можу думати, – відповів Василь Петрович щиро, – якщо ви вже самі все вирішили.

– Це ви правильно кажете, – посміхнувся Прокіп, – я справді вирішив, і так тому й бути.

Цю операцію, справді останню з відомих пограбувань, здійснених Прокопом Марушком як людиною у зеленій масці, він провів блискуче. Як зміг переконатися Слєпньов, вона була, як дві краплі води, схожа на пограбування гостей на балу князя Любославського, яке він розслідував, хіба що з деякими місцевими нюансами.

Прокіп Марушко в образі князя Людвіга Другого прибув на ювілей до барона Зігфрида фон Грецтвельхайма. Прибув разом із прислугою й особистою охороною, яку складали найвідчайдушніші і не раз перевірені його зарізяки з Німеччини та привезені з колишніх польських володінь. Був цього разу серед них і Слєпньов. Попередньо Прокіп проінструктував їх, він мав уже план-схему замку барона, у якому перед тим довелося кілька разів бути. Він усе передбачив, як вони мають діяти. У потрібний момент вони відчинили потрібні двері, пропустили до замку ще кількох спільників. Людвіг Другий тепер також непомітно показав, де і кому бути. Він із точністю до хвилини розрахував той кульмінаційний момент, коли високопоставленим гостям, серед яких були баварський і саксонський королі, продемонструють дуже коштовний діамант. А за ним мала настати черга і заповітного смарагда. У скромній кімнаті поряд із залою для прийому їх четверо разом із князем надягли маски: він – свою улюблену зелену, вони – чорні. Четверо інших, які спустилися з даху основної будівлі палацу, за умовним сигналом з’явилися на підступах до залу і роззброїли охорону. Вони блискавично ввірвалися до зали, одразу взяли на мушку найвисокопоставленіших вінценосних осіб, і це унеможливило будь-який опір. Ніхто не захотів ризикувати життям таких високих гостей.

Тепер Слєпньов, знаходячись біля дверей, міг спостерігати, як людина у зеленій масці обходить ряди, як збирає коштовності. Вилов був багатий – крім заповітного смарагда, ще з півсотні «експонатів». Але ж сталося й прикре. Під час наступної частини операції – «Зникнення», або, як сказав їхній отаман, «Розчинення», – один з охоронців барона, який з’явився зовсім несподівано з потайних дверей, відкрив стрілянину. Він тут-таки був убитий влучним пострілом, але загинув і найближчий німецький спільник Прокопа Марушка Густав Балторесавн. Настрій отамана зіпсувався. Він ледве дочекався кінця балу, а потім й офіційного прийому для найвисокопоставленіших гостей, до яких князь анхельст-пфальцський, звісно, належав. Ще через день він виїхав у числі перших.