Розділ «Частина третя Обличчя під масками »

Та навряд чи від очей молодої спостережливої жінки – а саме такою Зося й була – могли сховатися дивні зникнення її чоловіка, його несподівані мандрівки, дивна близькість його зі своїми слугами і ще деякі деталі. Та хоча б і з’ява деяких дорогих речей у маєтку, яких раніше не було. Прокіп, як міг, викручувався, він навіть якось подумав, чи не покинути своє життя під помаранчевою маскою, але зрозумів, що воно його затягнуло настільки, що зробити це буде ой як нелегко. А Зося придивлялася і дедалі дужче непокоїлася. Одне, друге, третє запитання чоловікові, одному, другому слузі. У ній прокинулася справжня жіноча цікавість. Вона почала про дещо здогадуватися. І Прокіп зрозумів – вона здогадується. А далі настав той час, коли він вирішив частково відкритися. Якось у спальні, у момент, коли її очі світилися щастям, він і вирішив «висповідатись». Він точно розрахував, коли його «сповідь» буде сприйнято якнайліпше. Звичайно, він багато чого не розповів про те, чим він займається, про своє походження, але й того, що повідав, вистачило. Зосю як громом ударило. Хоч вона й запевняє чоловіка, що кохає його таким, яким він є, та поволі замикається в собі, у своїх переживаннях, починає чахнути на очах. Вона часто молиться у сільському костелі. Якось їй здалося, що Матір Божа на іконі подивилася на неї не так, як завжди. Зося скрикує і вибігає з костелу. А за кілька місяців намагається втекти, сподіваючись добратися до батька і все йому відкрити. Хоч самого Прокопа в цей час не було в маєтку, його слуга-спільник, якому він доручив спостерігати за коханою дружинонькою, швидко наздоганяє її і, незважаючи на протести та погрози, силоміць повертає додому. Зося плаче, пробує розбити вікно, але це їй не вдається. Незабаром повертається чоловік. Він заходить до кімнати, яка стала камерою для дружини, по-справжньому збентежений.

– Краще вбийте мене, – гордо каже йому Зося.

– Про що ти, моя кохана? – смиренно запитує Прокіп.

– Я так не можу жити, – тихо, твердо, без ридань каже Зося.

Прокіп-Мечислав її не вбиває, це не входить до його планів, та й почуття нікуди не ділися. Але він саджає Зосю, по суті, під суворий домашній арешт. Вона може переходити з кімнати в кімнату, але їй заборонено виходити за поріг маєтку. І вона дедалі більше в’яне на очах. Вона намислює самогубство, черкає ножичком руку, але швидко отямлюється, адже це великий гріх – підняти на себе руку. Цілими днями сидить біля вікна, дивиться кудись далеко або візьме книжку і за цілий день не перегорне навіть сторінки. Та через кілька місяців пан Мечислав змінює гнів на милість. Він уперше приходить до дружини і тихим, проникливим голосом промовляє до неї. Це справді покаянна промова. О, він так багато передумав і перестраждав, як і вона, за ці місяці. Але він вирішив почати зовсім нове життя. Почати з чистої сторінки. Награбоване роздасть жебракам і вбогим. І він розпочне це нове життя, якщо його люба Зосенька, досі мила й люба, перед якою він так завинив, простить його.

Зося дивиться на чоловіка, який ще вчора здавався їй уособленням пекла, вірить і не вірить його словам. Та їй хочеться вірити. Життя під замком, біля вікна, її, звичайно, не приваблює. А він ось перед нею такий покірний, що навіть опускається на коліна. Врешті-решт вона каже, що прощає його, хай тільки він присягнеться найдорожчим. Прокіп, звісно, присягає. Обопільні сльози течуть рікою. За сльозами приходять палкі обійми. Обійми стають ще палкішими вночі. Знову чують стіни маєтку найсолодші, найніжніші слова. Чують солодкі стогони. Наступного ранку їх знову бачать разом. Зося по-справжньому щаслива, дивиться на свого чоловіка, якого ще вчора ненавиділа, світлими очима і крадькома починає мріяти про те, що в неї, може, з’явиться маленька донечка, яка, звичайно, сприятиме тому, що чоловік не посміє звернути на грішну стезю. Вона дедалі більше стає схожою на себе ту, колишню, веселу, часом щебетуху, справжню шляхетну красуню.

Десь через місяць після примирення Зося виходить на прогулянку. На жаль, у чоловіка справи, але він обіцяє, як тільки закінчить якісь розрахунки, приєднатися до неї. Він обов’язково її наздожене на своєму коні. Під час прогулянки улюблений Зосин кінь Регул, якого їй подарував Мечислав, раптом наче збожеволів і поніс дедалі швидше, а потім почав збрикувати. Це відбувалося на очах селян, які саме працювали на полі. Пан Кульчинський, який вибіг із садиби на їхні крики, кинувся ловити коня, який геть збісився. Але не встиг. Регул скинув хазяйку із сідла і волочив бідолашну пані Зосю, котра застрягла ногою у стремені, ще добрих сотню метрів. Через день, не опритомнівши, вона померла. І від шоку, і від удару в голову копитом. На похороні її спотворене обличчя вкривала чорна жалобна вуаль. Коли пані Зосю виносили з маєтку, щоб назавжди віддати землі, пан Мечислав плакав, не соромлячись чоловічих сліз, і просив крізь сльози простити, що не вберіг її. Красеня-коня, який став причиною смерті коханої дружини, він застрелив на місці. Ніхто не побачив, як він дістав з-під черева коня, біля найделікатнішого місця, маленький гострий шпичак, який уткнув туди півгодини тому.

Почуття до Зосі так і не стали справжнім коханням. Але, можливо, другим справжнім коханням Прокопа Марушка була графиня Л., графиня фон Лейнбелен, яка мала ім’я, як і її праправнучка, – Рената. Їй він ризикнув розповісти про себе навіть більше, ніж Зосі Румовській, яка стала Зоф’єю Кульчинською. Але, розповівши, в очах вродливої вельможної аристократки завважив лише презирство до себе справжнього – плебея і вбивці. Навіщо він це зробив? Підозрюємо, що глибоко в душі Прокопу Марушку все життя, грішне, страшне, безпутне, хотілося зустріти жінку, яка б його покохала таким, яким він був. Не за гроші чи зі страху, не за титул і багатство. Йому хотілося відкритися тій єдиній, тій, кому він віддавав свої почуття, своє серце. На жаль! Відкритися повністю йому довелося людині, яка полювала на нього, противнику і ворогу, якого він перехитрив, але від якого також потерпів поразку. І це був уже майже акт відчаю. Треба сказати, що в Німеччині в Прокопа Марушка була ще одна жінка, яка відіграла в його долі трагічну роль. Звали її Гертруда Лемнітцер. Вона була подругою одного з німецьких спільників Прокопа. Той якось відважився привезти її до замку і показати своєму патронові, попросивши прилаштувати коханку служницею. За порушення жорстких правил конспірації цей спільник був безжалісно вбитий. Але жвава рудоволоса дівиця, весела, спритна і не позбавлена почуття гумору, хоч і доволі жовчного, несподівано не пішла за своїм коханим. Прокіп її пощадив. Вона чимось сподобалася князю анхельст-пфальцському. Згодом вона стала навіть економкою князівського замку і коханкою князя. Вона була наче родичкою самому Прокопу – авантюристка і цинічка за натурою, невтомна в постелі, доволі зла та водночас ніжна і вразлива. Чудова актриса, вона задовольняла всі примхи високопоставленого коханця, уміла вгадувати його забаганки і розраджувати після невдач. Здавалося, Прокіп зустрів справді споріднену душу. Проте не зробив її княгинею, про що Гертруда, безумовно, мріяла. Але коли 1797 року князь Людвіг нарешті взяв шлюб із дочкою герцога Мекленбургського, то сталася подія, яка призвела до нового витка у їхніх стосунках. Річ у тім, що через рік молода дружина князя, приваблива, хоч і пухкенька, – а таких Прокіп не дуже любив, – померла від завороту кишок. Прокіп викликав лікаря і поцікавився, чи буває така несподівана смерть без причини. Придворний лікар, трохи повагавшись, доповів, що причиною смерті могла послужити невідома отрута, яка потрапила до шлунка, а потім у кишечник, яка й викликала судому та нестерпні напади болю. У його світлості Людвіга Другого після цих слів були всі підстави підозрювати, що до смерті дружини доклала руку ревнива Гертруда, яку він останнім часом віддалив від себе і лише зрідка викликав до запасної спальні побавитися.

Після похорону дружини він викликав економку-коханку до себе в кабінет. Вона поспівчувала горю його світлости. Та Прокіп навіть не відповів на її співчуття, а навпростець запитав, чи вона отруїла княгиню.

– Ні, ваша світлосте, що ви, – відповіла злякана жінка, – як ви могли таке подумати?!

Але глибоко в її очах Прокіп помітив уже знайомі йому цинічні сміховинки. Він кинувся до економки, схопив її за коси і без зайвих слів поволік у підвал. Там, за зачиненими дверима, він особисто дві ночі катував Гертруду, бив її нагайкою, методично і безжалісно, підвішував за руки і ноги, заливав до рота солону воду. Це був жахливий поєдинок. Жодного разу не закричала Гертруда, лише в найтяжчі хвилини тихенько стогнала. Прокіп часом зупинявся і пильно дивився їй у вічі, яких вона не відводила. Лише на третю добу геть знесилена Гертруда зізналася, та й то після того, як її мучитель пообіцяв зашити їй те місце, яким вона вміла так його вдовольняти. Після цього він сам відніс її до своєї спальні і два тижні виходжував, нікого, крім відданого лікаря, не допускаючи. Десь на п’яту ніч вона сама простягла до нього руки. Він не відштовхнув їх. Але чи простила вона його остаточно? І чи простив її Прокіп? Чи це було кохання, чи щось інше, радше диявольське, аніж людське? Самі власники цього почуття, ці двоє, носили у своїх душах, якщо вони в них були, страшний тягар.

Та справжнім коханням Прокопа стала Ядвіга Войцицька, також графиня, яка привабила його своєю таємничою і глибокою красою, про яку, утім, писали всі, кому пощастило її побачити. Довга дорога через гори і кілька держав не остудили почуттів Прокопа Марушка. Навпаки, він усе частіше згадував дивні, справді схожі на озера очі, які притягували до себе, затягували всередину всіх, хто намагався в них заглянути, щоб пізнати їхню глибину. Якби він зумів туди добратися, чи побачив би себе у тій, здавалося, незбагенній темно-сірій із голубуватим блиском глибині? Ні, це радше була немислимої глибини копальня, з якої добували невидимі і небачені скарби і яка вражала якоюсь дивною беззахисністю. Якщо ж це були озера, то найчистіші у світі, так принаймні здавалося йому. Не випадково ж він залишив про себе свідчення того, як умів закохуватися.

Він згадував, як граційно поверталася її шия, як здіймалися, наче маленькі горбики, двійко її грудей, коли вона хвилювалася. Як дивно-граційно вона бігла крізь весняний, ще зовсім юний, як йому здавалося, сад, який мав ось-ось зацвісти, сама схожа на вишеньку, яка принесла перші соковиті плоди, готова їх подарувати світові, збагатити його силою-силенною своїх ягід, кожна з яких таїла в собі новий плід. Прокіп скрипів зубами, у нього голова ходором ходила, коли він згадував про все це. Він розумів, що потрапив під досі незнану йому владу, з якою не може нічого вдіяти, від якої не може звільнитися, і через те злився ще більше. Як від обридливої мухи, відмахувався від пестощів Гертруди, які здавалися йому тепер вульгарними. Ні вилазка до барона, ні заволодіння заповітним каменем, ні поїздка в гори не могли врівноважити його.

Він ще повагався, навіть після розмови зі Слєпньовим. Минуло ще кілька тижнів – і нарешті він зрозумів, що опиратися нема сенсу. Треба їхати і виконувати свій ризикований, останній і цілком безумний план. Він знову покликав Слєпньова і, майже не криючись, виклав його Василю Петровичу. Це була, може, їхня найдовірливіша бесіда. Але саме після неї Василь Петрович раптом зрозумів, що сам він приречений. Із кількох штрихів розмови він збагнув, що тільки-но лже-Кульчинський отримає на одну чи дві ночі графиню Войцицьку в обмін на її чоловіка (якщо тільки цей план вдасться реалізувати), його, Слєпньова, негайно знищать. А може, і раніше. Таких свідків не щадять. Він потрібен був як гарантія того, що графа Войцицького віддадуть дружині, адже для неї його, слєпньовське слово все-таки щось та важило. Можливо, були в Кульчинського ще якісь плани стосовно того, як його використати, але що йому неминуче загрожує загибель, у цьому Слєпньов не сумнівався. У міру того, як вони, відбувши з Плацфельга – столиці князівства – наближалися до мети своєї подорожі, він дедалі більше ставав схожим на туго напнуту струну. Василь Петрович боявся, що не витримає, ось-ось схопиться, кинеться душити Прокопа своїми руками або просто вистрибне на ходу з карети. Він думав і про самого Прокопа, і про графиню Ядвігу, і про свою роль у цій ганебній історії. Дорогою, коли вони починали про щось розмовляти, він відповідав механічно, часто немов спросоння, а коли грали у карти, то майже завжди програвав, бо його думки були зовсім в іншому місці, там, за далекими Карпатами, посеред волинських лісів.

Отже, Прокіп Марушко вирішив так ганебно оволодіти Ядвігою Войцицькою. Звичайно, він міг її викрасти і зґвалтувати. Міг таємно привести до однієї зі своїх резиденцій і спробувати добитися її прихильності. Міг шантажувати донькою. Та глибоко в душі розумів, що тепер йому заказано і перше, і друге, і третє. Перше – тому, що він дедалі дужче закохувався в графиню. Не міг і собі пояснити, чому це відбувається, але нічого не міг вдіяти зі своїм почуттям, зі своїм прагненням, яке вело його за собою. Друге – тому, що відчував: вона, дізнавшись, хто він насправді, ніколи не відповість щирістю, не покохає його так, як він її. О, він добре пам’ятав погляд тієї, іншої, австрійської графині – презирливий, холодний погляд аристократки, убивати яку навіть за цей погляд, який знищував його, не мало сенсу. Не мало, бо це було б ще більшою поразкою, ніж те, що він просто взяв і вийшов. Просто вийшов…

4

Усе йшло, як задумав Прокіп Марушко. Досить швидко здолавши пів-Європи, уже на початку зими вони прибули до трансільванського замку. Карпати лежали вкриті снігом, блищали на сонці вершини, гріла очі мозаїка зелених смерек і сосен на схилах. Одного разу, уже на під’їзді до замку, Прокіп, який ще у Відні став графом Естерхазі, звелів зупинити карету, вийшов і довго дивився у бездонну синяву над горами, ніби прагнув побачити щось особливе, таке, що сповістить про його майбутню долю.

– А краса ж яка! – звернувся він до Слєпньова.

– Краса, – байдуже згодився той.

«Та пішов би ти куди-небудь», – подумав він і подумки грубо вилаявся.