Розділ «Частина друга Подвійна гра »

– А ви хто такі? – у свою чергу поцікавився Прокіп.

– Вільні люди з великої дороги, – весело відповів розбійник-парламентер.

– Що вам треба? – спитав Прокіп.

– Думали, що ти, холера, панський гайдук, та бачимо – наче ні. Тоді хто ж ти?

– Сам утікаю від своєї пані, щоб їй кістка в горлянку, – відповів Прокіп. – На Січ зібрався, та тепер пішому довго йти доведеться. Позбавили мене гарного коника.

– А навіщо тобі Січ, якщо воля поряд? – сказав парламентер. – Ходімо з нами.

– З вами? – перепитав Прокіп. – А з ким це?

– Та зараз побачиш, – сказав чоловічок. – Не бійся. Бачимо, що грабувати в тебе нема чого. Ну, хіба пістоля, та він тобі ще самому згодиться.

Так Прокіп і вступив до цієї банди, сподіваючись з її допомогою дістати собі гроші на нового коня. Це були люди з міського дна. Та ще двоє колишніх, як і він, кріпаків, що втекли від своїх панів. І він, непомітно для себе, втягнувся в небезпечне ремесло. А позаяк розумом, кмітливістю та іншими якостями перевершував своїх нових товаришів, то незабаром вони визнали його за свого отамана. Колишнього отамана самі застрелили, коли він спробував заартачитися. Спершу грабували дрібних шляхтичів та лавочників. Потім перейшли до осіб поважніших, напали на один маєток, другий. Прокіп сам планував операції. Рік по тому в нього були гроші не на одного коня. І тут Прокіп, який уже відчув силу влади над своїми товаришами, довго не зважується сказати, що збирається їх покинути. Тут-таки, в одному з містечок, влітку 1775 року його наздоганяє звістка про те, що за наказом російської імператриці Катерини ІІ Запорозька Січ знищена, і лише невелика жменька козаків пішла в Туреччину, за Дунай. Але аж туди забиватися Прокіп не бажав. Так вирішилася його доля. Восени того ж таки 1775 року він уперше одягнув свою, яка стала потім знаменитою, помаранчеву маску. Досі, коли виходив на небезпечне полювання, то одягав, як і його товариші, традиційні для грабіжників всього світу чорні маски. Але схильний до оригінальних рішень Прокіп відчував, що це не те. Йому потрібен був якийсь особливий знак, особлива відзнака, яка б вирізнила його з-поміж численних дрібних банд, яких немало наплодилося тоді у воєводствах Речі Посполитої. Випадок підказав рішення, яке стало долею. До того часу за гроші, виручені від вдалого пограбування двох купців, які їздили до Львова з далекої Вірменії, у нечистого на руку чиновника Прокіп купив собі документи, які засвідчували, що він є майстром червонодеревником, а його товариші – підмайстрами в різних ремісничих цехах – ювелірному, кушнірському, малярному. Ці документи давали можливість під виглядом пошуку роботи і замовлень вільно пересуватися з міста в місто, з одного воєводства до іншого, знайомитися з потрібними людьми і вивідувати необхідні дані, відвідувати навіть панські маєтки і пильним поглядом спостерігати, у кого які є прикраси та інші підходящі речі. Одного разу, ідучи вулицями містечка Бара, Прокіп побачив на даху будинку чоловіка, який фарбував дивною яскравою фарбою, що її він раніше не бачив. Отож і гукнув маляра (чи хто це був) і запитав, що це за фарба така цікава.

– Та це нова, жовтогаряча, або ж помаранчева. Кажуть, її чи то німці, чи то італійці вигадали.

– І що ж, ви її звідти привозите? – поцікавився Прокіп.

– Та ні, не возимо, – засміявся маляр. – Та й невигідно було б із такої далечі возити, самі робимо.

– І як же ви її робите?

– Еге, тобі скажи, секрет поцупиш. А цей колір серед багатеньких господарів у моді якраз, якщо смак мають.

– Да ти не бійся, чоловіче, не відберу я твого хліба. Ось дивися. – І для ліпшої переконливости Прокіп дістав із кишені папірця. – Червонодеревник я, меблі панам роблю. А спитав просто так, знічев’я.

– Ну, якщо так, то й так, скажу, – відповів чоловік на даху, щоправда, не одразу. – Якщо ще й могорича поставиш.

– Та хоч зараз, – сказав Прокіп. – Злазь, то й поставлю. – І нетерпляче додав: – Злазь, поки я не передумав.

– Дуже просто цю фарбу робити, – сказав маляр у найближчій корчмі, вже після доброї чарчини. – Береш червону і змішуєш із жовтою. Ось і виходить нова фарба.

– Так просто? – аж не повірив Прокіп.

– А ти думав? – засміявся маляр. – Може б, і могорича не поставив, та вже пізно, братику-меблярику, так і виходить нова фарба. А далі сам уже вибирай – темно-помаранчева або ж, навпаки, світла, скільки чого домішаєш. Більше червоної – темніша. Більше жовтої – світліша.