Розділ «Частина перша Полювання на великого звіра »

Він попросив господаря провести його. За годину невелика карета рушила з двору. З болем дивився Слєпньов на молоду дружину Антона, біля якої тислися дві маленькі донечки, а ще менший син сидів на руках. За одну ніч ці люди втратили майже все. І він справді приніс їм лихо. Жагуча ненависть до невидимого злочинця пекучим полум’ям дихнула йому в обличчя. Він пообіцяв клопотати перед столичною владою, щоб та надала їм допомогу як родині дворянина, який колись потрудився на благо імперії. Ярина, дружина Клубишка, кинулася до Слєпньова і, ставши на коліна, почала цілувати йому руки. Слєпньову защеміло в грудях. Ледь помітна сльоза зволожила очі. Він пробурмотів, що зробить для них усе можливе, і швидко пішов до карети. Озирнувшись із вікна карети, він подумав, що лишає тут частку своєї душі, яка також йому докоряла. Їхали мовчки, у всіх було важко на серці. У лісі, за кілька верств від хутора, він зупинив карету і сказав, що є окрема розмова. Антон подивився насторожено, але з коня, на якому супроводжував гостя, зліз. Озирнувшись, Слєпньов дістав із тайника в кареті підписане самим государем посвідчення. Відійшовши трохи в ліс, щоб не бачив Петрусь, показав його Клубишкові і, стисло описавши своє завдання, попросив розповісти все, що той знав про людину в помаранчевій масці.

– Ви вважаєте, це його рук справа? – щось невимовно трагічне було в голосі Антона.

– Так.

– Що ж… тоді… тоді…

Антон ще щось пробурмотів собі під ніс і раптом вихопив з-за пазухи пістоля, приклав до своїх грудей і вистрілив. Це було так несподівано, що Слєпньов не встиг завадити йому. Мов підкошений, Клубишко впав на землю, вкриту минулорічним напівзогнилим листям. Схилившись над ним, Василь Петрович пересвідчився, що він мертвий. Підвів голову, озирнувся. Грізно шумів ліс, здавалося, дотягуючись кронами дерев до самих хмар.

Ще ніколи Василь Петрович не був у такому складному, ідіотському, як він подумав, становищі. Він не міг лишити у лісі мертву людину, хоча й не міг повернутися з ним на хутір без небезпеки бути розтерзаним селянами Клубишка, які – не без підстав вважав він – навряд чи повірять у самогубство хазяїна.

Він вирішив ризикнути. Наказав Петрусю поїхати на хутір і привезти дружину Клубишка. Слуга дивився на нього очима відчаю. Щось хотів сказати, та тільки махнув рукою. Не послухатися не посмів.

Коли Петрусь зник з очей, Слєпньов відчув, як страх, бридкий, наче твань, липне до нього зусібіч. Ніщо не заважало невидимому ворогу легко знищити його самого. У розпачі ударив кулаком по стовбуру вільхи. Біль трохи заспокоїв. Ні, з ним таки нічого не зроблять. Тут він остаточно зрозумів – смерть його супротивникові не потрібна, потрібна капітуляція.

– А не буде по-вашому, – сказав Слєпньов невідомо кому. Перевірив пістоль, звів курок і почав чекати.

Петрусь повернувся з господинею хутора. Ледь зняв її з коня, як закричав, що за ними женуться, вже женуться. Вдова бідного Антона, побачивши тіло чоловіка, кинулась до нього, зайшлася риданнями.

– Паночку, втікаймо! – кричав Петрусь, хапаючи Слєпньова за рукави. – Там вони біжать із дрючками, з вилами.

Слєпньов відштовхнув слугу і підійшов до вдови. Взяв її за плечі й добряче струсонув.

– Я не вбивав його, чуєте? – сказав він якомога спокійніше.

– Не убивали? – жінка дивилася на нього нестямними очима. – А хто?

– Він сам.

– Сам? Я не вірю. Боже мій…

Вона знову забилася в істериці. Десь там бігли кріпаки. Здавалося, він чув тупіт їхніх ніг.

– Послухайте, – сказав Василь Петрович. – У нас обмаль часу. Мовчіть, – додав, помітивши якийсь її порух, – а то я вб’ю вас. Ну?

Жінка («Ярина», – мов у тумані, згадав він) відразу замовкла, тільки схлипувала та ще почала гикати.

– Чи не казав ваш чоловік про людину в помаранчевій масці? Ну?