Розділ «Частина перша Полювання на великого звіра »

Тоді доля розвела їх, а людиною в якійсь там масці Василь Слєпньов не дуже й цікавився. Зустрів Клубишка тільки одного разу у Санкт-Петербурзі, відразу після приєднання Західної Волині до Росії. Той поділився з ним сумнівом – чи не вступити йому тепер до університету, щоб у майбутньому бути корисним новій державі. Але так і не наважився, тому що десь там, на Поліссі, куди він перебрався жити, чекав на нього старий, хворий батько, якому вже не під силу було господарювати.

Згадавши про Антона, про його загадкову фразу, яка зблиснула несподіваним променем у пам’яті, Слєпньов пригадав і назву хутора, де той поселився, якщо тільки лишився цілим і неушкодженим під час минулих подій.

Шляхом, який плив між безкінечних поліських лісів, у парі з вірним, хоча й буркотливим Петрусем, котрий правив парою гнідих коней – єдиним його багатством – Слєпньов не раз ловив себе на думці, що він, по суті, є ідеальною мішенню для того, хто захотів би його убити. Можна було, звісно, їхати поштовим шляхом, скажімо, у кареті на кілька пасажирів, але він обрав іншу дорогу. По-перше, тому, що був не з боязких. А по-друге, за своєю натурою він – ризиковий гравець, якому стан небезпеки подобався більше, ніж тихе, налагоджене життя. Треба було тільки себе «завести», а він уже таки «завівся», вже віддався азарту, який інколи доводилось вгамовувати холоднокровним аналізом, стримуючи себе від поспіху. До того ж він безпомильно, нюхом досвідченого мисливського пса відчував присутність поряд такого самого досвідченого звіра. Хоч цей звір хотів не просто вбити його із засідки або знищити в інший спосіб, а переграти, заманити до якоїсь невидимої пастки, яку ще не пора замкнути. Поведінку невидимого противника Слєпньов поки що не розумів, але те, що гра триває, до того ж за великим рахунком, він міг заприсягтися чим завгодно. Людиною, якій він міг би до кінця або майже до кінця відкритися, був Антон Клубишко.

Та ось, нарешті, Богом і людьми забутий хутір Малі Хмелівці. Василь Петрович хоча й застав господаря живим-здоровим, та це був вже не той молодий, охайний, по-філософськи налаштований шляхтич, якого він знав раніше. Так, незважаючи на бідність, Клубишко зберіг гідність і гордість, але за якихось сім років перетворився на звичайного селянина у засмальцьованому полотняному одязі, біля якого бігали троє – одне одного менші – дітей. Та й одружився він зі своєю кріпачкою, щоправда, доволі миловидною: вона ладна була душу віддати за свого «вельможного пана». А проте Слєпньов нарахував на хуторі всього вісімнадцять хат, до Малих Хмелівців із трьох боків підступав ліс, а з четвертого – невелике «панське поле». З розмови довідався, що мешканці хутора жили переважно з того, що збирали ягоди і гриби, рибалили, неродюча земля прогодувати не могла. Сам Антон тримав велику пасіку, і його кріпак возив продавати мед до Ковеля, Луцька і навіть Пінська.

За вечерею Василь Петрович непомітно перевів розмову на грабіжника в помаранчевій масці. Виявилося, що, перебуваючи у своїй благословенній глушині, Клубишко нічого не чув про новий зухвалий напад. І взагалі усунувся від участі в суспільному житті з великого розчарування політикою нових властей.

– Ви, звичайно, поляк, пане Веслав, хоча, можна сказати, і наш поляк, – з гіркотою казав Клубишко. – І вам не зрозуміти, який я розчарований. Я ж сподівався, що буде нова адміністрація, а по всіх усюдах, по всіх конторах як сиділи, так і сидять польські чиновники. Замінили пару католицьких костелів на православні церкви та на тому й заспокоїлися. А де ж Росія, де та Русь, заради якої ми боролися, дозвольте спитати? А школи? Як були, так і тепер польські. Та і вся документація в нашому повіті ведеться польською.

– Зачекайте, не все одразу, – пробурмотів Слєпньов.

Звичайно, він не міг знати, що рішуча русифікація краю замість не менш інтенсивної полонізації розпочнеться після нової війни з Наполеоном, коли більшість шляхтичів піде за «французьким узурпатором», а князь Адам Чорторийський вже не так впливатиме на імператорський двір. Але греко-католицьку церкву на Волині ліквідують лише в 1839 році. Поки що Василь Петрович, як міг, заспокоював співбесідника і знову повернув розмову на людину в помаранчевій масці, розповів, що знав – у межах, звичайно, можливого – про його зухвале пограбування на балу в князя Любославського.

– А пам’ятаєте, пане Антосю, – майже фамільярно сказав він. – Ви колись казали, що знаєте, хто спрямовує руку розбійника?

– Так? – здивувався і якось відразу насторожився Клубишко. – Ага. Ну й пам’ять у вас, пане Веслав! Я й забув, що коли теревенив, а ви пам’ятаєте.

З настороженого поблискування його очей Слєпньов зрозумів, що згадав і Антон. Згадав, але не хоче казати. Він вирішив, що не варто квапити події. Аби він знав, як повернеться справа далі! Вночі його розбудили злякані крики. За вікном палахкотіла заграва. У двері кімнати, відведеної для гостя, вже грюкали. Наспіх одягнувшись, він вискочив надвір, де вже були Антон, його молода дружина, діти і прислуга. Слєпньов зупинився, вражений апокаліптичним видовищем. Палав увесь хутір. Страхітливий відблиск великої пожежі зловісно освітлював ліс. Між оселями металися злякані, гнані панічним страхом люди. Слєпньов грубо вилаявся, після чого міцно стис зуби. Він одразу збагнув, що біду на цей мирний острівок життя серед лісу накликав він. Ще він подумав, що всі вони тепер ідеальні мішені. Але ніхто й не думав стріляти, хоча з лісу, напевне, все, що відбувалося в Малих Хмелівцях, було видно, мов на долоні.

Врятувати до ранку вдалося лише п’ять хат, та й ті залишилися без покрівлі. Четверо мешканців села загинули на пожежі. Біля однієї з хат Слєпньов знайшов напівобгорілу стрілу і зрозумів, як підпалювали дахи. Зловмисники використовували обмотані паклею і просякнуті смолою стріли. Але ж їх для всіх вісімнадцяти хат не виготовити за кілька годин та ще й поночі. Слєпньов чортибатькнувся. Значить, готувалися заздалегідь… Але як, де і навіщо? Припустимо, для того, щоб його залякати. Але ж люди не винні.

– А я ж тебе знайду, сволото, – прошептав він, стис руки в кулаки, вимазюкані, як обличчя й одяг, сажею.

Повернувшись обличчям до лісу, він погрозився брудним кулаком невидимому ворогу. Але кому? Глибоко в душі він зрозумів, що майже програв, ще по-справжньому не вступивши в боротьбу. Адже таємницю його місії й операції, яка ледь-ледь набувала для нього зримих контурів, вже хтось розкрив, що й засвідчила пожежа.

5

До обіду порядкували на згарищі. Змучені, нарешті присіли пообідати. По обіді до господаря Малих Хмелівців підійшов його старший слуга, похмурий чоловік років п’ятдесяти, і сказав, що хоче щось повідати панові Антосю.

– Так кажи при гостеві, – звелів Клубишко.

Слуга замотав головою. Клубишко підвівся з-за столу, вони відійшли і трохи пошепталися. Слуга пішов, а господар повернувся до столу ще похмуріший.

– Кепська справа, пане Веславе, – сказав він. – Мужики вважають, це ви своїм приїздом накликали біду на хутір. Дурниця, звісно, але настрій у них такий, що можуть і вбити вночі. Їдьте, пане Веславе, поки вони і справді не збунтувалися. Вибачте, що так виходить, але… Ми вже якось тут самі впораємося.

Слєпньов хотів було заперечити, але, подумавши, вирішив, що треба їхати. Допомогти він однаково не зможе, який із нього помічник. Але ж і не міг зникнути ось так, не вивідавши від Клубишка про його давні підозри про чоловіка в помаранчевій масці.