Розділ «Частина перша Полювання на великого звіра »

«Невже пора у відставку? – питав себе Слєпньов. – Адже такого раніше зі мною не було».

Але якимось шостим почуттям (якщо воно є, звичайно), він здогадувався – його тривога не безпідставна. Більше того, небезпека є, вона чатує десь поруч. Він пригадав Альпи, той їхній похід. Там згори міг падати один-єдиний камінь чи й цілий каменепад, але людина насторожувалася, якщо чула звук. Але бувало, що камінь летів згори, долаючи безодню, безшумно скинутий противником на дорогу, якою рухалися війська або самотні розвідники. Тоді рятувало лише інстинктивне відчуття небезпеки. От таке відчуття виникло і в нього, і чим далі, тим більше воно переслідувало і загострювалось. Але хоч скільки він зводив голову догори, роззирався навсібіч, а каменя, який летів би, не бачив. Це ще було схоже на запах звіра, що крадеться у нічному лісі до мисливця або подорожника, який іде лісовою дорогою, – запах слабкий, ледь вловимий, дражливий і мовби нереальний. Але де той звір, який іде за ним?

Була в тривозі й інша причина – він це також визнавав. Щось його мучило у розповіді пана Войчини про те, давнє вже пограбування. Нерозгадана, наповнена прихованим змістом деталь? Упущене ним слово? Здається, ні. Нарешті він збагнув – це його підозра стосовно якогось зі слуг приятеля Войчини Пьотра Рециника або й його самого. Слава Богу, Рециник не входив до товариства «Земста», і Слєпньов міг із чистою совістю його відвідати. Хоч би для того, щоб переказати вітання від товариша.

До невеликого сільця Лісняки він приїхав якраз через тиждень після католицького Великодня. Пьотр Рециник, на відміну від Войчини, був худорлявим, хоча також невисокого зросту, але з міцним для свого віку потиском кістлявої руки, на якій бракувало великого пальця. Згадка про пана Здіслава, котрого Слєпньов назвав своїм другом, осяяла добродушне вилицювате обличчя господаря Лісняків привітною, хоч уже й рідкозубою усмішкою.

– Ах, пан Веслав тут лише проїздом? Чули, що граф Браницький продає один із маєтків? Все може бути. Який саме, не чули? Не біда, дізнаємося. У мене добрі стосунки з управителем пана графа у Любомлі. Збишек може допомогти, він непоганий хлопець. А поки що, пане Веславе, мій маєток до ваших послуг.

Маєток можна було б назвати радше великою хатою, але пана Пьотра, як видно, це зовсім не бентежило. Він якось весело і хвацько розповідав про своїх чад – трьох дочок і двох синів, які своїми посагами і поділами геть розорили його.

– Та хіба б я жив у такому курятнику, як зараз? Ні, проше пана, хоч я з графом Браницьким і не можу тягатися, але ж два достойні маєтки за Бугом мав. Та все віддав діткам, їм теж пожити треба. Скоро помру, так я й цю халупину старшій віддам, і це сільце їй буде.

Слєпньов слухав його в напіввуха і думав про своє – як підступитися до того давнього приїзду його приятеля, Войчини. Він кілька разів переводив розмову на колишні часи і битви, натякнув і на легендарного чоловіка у масці, який грабував вельможних панів. Але балакучий господар про нього чув також у напіввуха («Та багато люди всякого нарозповідають, прибрешуть, повірте, пане Веславе!»), або ж удавав, що не чув, не цікавиться і не знає.

Та несподівано, коли вже ранком наступного дня за сніданком розмова перейшла на всілякі життєві негаразди, Слєпньов дізнався, яка притичина недавно, перед самим Великоднем, спостигла і пана Петра. Одного зі слуг, який славився своєю кмітливістю і хитрістю, послав пан Петро на Буг наловити рибки на страсні дні. Там, на Бузі, йому належить невелика сінокісна ділянка. Та він і сам подеколи навідувався порибалити. А тоді поїхав Влас, як кличуть слугу.

– І уявіть собі, пане Веславе, тільки разом зі сторожем закинув сітку з човна, як раптом йому в горло впивається стріла, – розповідав пан Пьотр, жваво жестикулюючи.

– Як стріла? – здивувався Слєпньов, і всередині у нього щось тенькнуло.

– Так-так, уявіть собі, звичайнісінька стріла, дерев’яна, правда, із залізним наконечником, – сказав пан Рециник. – Ну, Влас, звісно ж, здорово, еге ж, злякався, ледь із човна не вивалився, мені так сторож потім розказував.

Далі пан Пьотр розповів, що стрілу селяни з прибережного села ледь витягли. Рана виявилася не така й велика, слуга одужує, за тиждень вже й прислуговувати знову, дивись, почне. Тільки от біда – стріла пробила горло, а за ним і язика та пошкодила голосові зв’язки.

– Так що, проше пана, тепер будемо мати німого слугу, – трохи саркастично сказав господар Лісняків. – А проте це не велика біда, навіть цікаво, німий раб навіть слухняніший.

– Авжеж, слухняніший, – підтакнув Василь Петрович.

– Але от яке хамство, пане Веславе, – продовжив пан Рециник, несподівано метнувши блискавку з очей. – Мстилися не йому, а мені.

Так, він забороняв мешканцям тутешніх прибережних сіл ловити на його ділянці рибу. Але ж ріка там справді належить йому. А ті хами стріляють в його слугу. І коли? Перед самим Великоднем.

Зацікавлений його розповіддю, Слєпньов попросив показати слугу. У маленькій, геть просякнутій пилюкою комірчині він побачив чоловіка, який встав йому назустріч із лежанки – приземкуватого, рябуватого, звичайного селянина. Якась тягуча, глибинна, аж болісна нудьга сиділа в його сірих очах. У відповідь на веселі слова свого господаря – скажи-но щось, Власе, – він зробив зусилля, замукав, з очей потекли сльози. А з шиї, обмотаної шматиною, почулося булькання.

Пославшись на те, що він нібито трохи знається на травах та вміє лікувати, Слєпньов попросив господаря Власа залишити їх із слугою наодинці. І коли пан Рециник вийшов, він наблизився майже впритул, спитав швидко, уривчасто:

– Знаєш чоловіка в помаранчевій масці?