Розділ «Частина перша Полювання на великого звіра »

– І більше ти його не бачила? – спитав Слєпньов.

– Ні, – вже трохи злякано сказала дівчина.

Слєпньов подякував і повернувся до графині. Тут він дізнався, що ні того дня, ні напередодні Пелагею в місто вона не посилала. Слєпньов знову відчув, як спину пронизав холодок. Він подумав було, чи не походити Петербургом разом із князівською служницею? Але відкинув цю думку, бо зрозумів, що у великому місті шукати пана в чорному плащі і чорному циліндрі, не знаючи його прикмет, – усе одно, що шукати вітру у полі.

V. Запах звіра 

1

Слєпньов разом із вірним Петрусем виїхав зі столиці на початку березня. Санкт-Петербург готувався відзначити першу річницю смерті «почилого в Бозі» імператора Павла І і сходження на престол його сина Олександра І. І хоча майже всі знали, що покійного імператора задушили у власній спальні, що він помер не від апоплексичного удару, як офіційно повідомили, це був якраз той випадок, коли про смерть вінценосної особи небагато хто шкодував. Бо імператор Павло мав славу справжнього самодура, суть правління якого пізніше блискуче опише російський письменник Юрій Тинянов у сатиричній повісті «Підпоручик Кіже». Але це буде ще хтозна-коли, а в нас – березень 1802 року. Невелика санна карета важко долає досі засніжені простори найбільшої у світі імперії, яку незабаром потрясуть війни з Наполеоном, бунт декабристів і польське повстання 1830 року. Це повстання очолить не хто-небудь, а нинішній член великої четвірки, «імператорського негласного комітету» – князь Адам Чорторийський, приїзд до якого графині Ядвіги Войцицької і започаткував таємну експедицію Слєпньова.

Дорогою йому був час все гарненько обдумати, зокрема свою майбутню лінію поведінки. У краях, куди його направили, він був досить відомий як шляхтич Веслав Слєпньовський, прихильник приєднання цих земель до Росії. Не одному шляхтичеві за трапезою або й просто чаркою у корчмі нашіптував він колись потрібні думки. Ті його любили, а ті – ненавиділи. Він зник, продавши перед цим невеличкий маєток, який насправді йому не належав. Тепер Слєпньовський мав його воскресити, мав повернутися із Швейцарії, що було недалеко від істини, позаяк Слєпньов там справді побував як таємний радник при війську покійного генералісимуса Суворова. Але то справжній Слєпньов. Слєпньовський же побував за кордоном після розгрому Костюшка. Так, його позиція на зближення з Росією виявилася помилковою, і він в останній момент вступив до армії бунтівного генерала. Цю версію Слєпньов (він-таки Слєпньовський) кілька разів викладатиме у розмовах із давніми знайомими. Він завітає до кількох із них. Він дасть волю власній фантазії. І часом йому почне здаватися, що все це відбувалося насправді. Але це лірика. У розмовах ніби мимохідь він згадає про людину в помаранчевій масці. Так, про його новий зухвалий напад уже прокотився поговір волинськими містечками і маєтками. Так, пане Веславе, злочинець воскрес, наче виповз із пекла. Кажуть, забрав коштовностей на цілих сто тисяч золотими російськими рублями. Ха-ха, пристойна сума. Та що там сто тисяч, двісті, проше пана, а то й цілих триста, а може, і півмільйона, якщо не більше. Ха, і це ще не все. Ось почекайте, пане Веславе, незабаром закінчиться Великий піст. Розпочнуться післявеликодні бали, знову з’явиться голубок і, як завжди, у найнесподіванішому місці.

Все, що йому розповідали дрібні шляхтичі, знайомі купці і євреї-корчмарі, Слєпньов, звичайно ж, слухав, не забуваючи підливати вина чи горілки до чарки співрозмовника. Але все це були пересуди і звичні балачки знічев’я. Проте мозок його весь час напружено працював. Він шукав гачка, на який можна було вчепити того, заради кого він і приїхав. А якщо вже не його самого, то хоча б його спільника. А що такі є, Слєпньов був упевнений. Чи бодай знайти людину, яка знала більше, ніж решта. Але де шукати, він не знав. Відтак врешті-решт вирішив завітати з візитами до кількох панів, котрі безпосередньо стикалися з розбійником у масці та його поплічниками.

2

Пізніше він довго згадуватиме візит до першого з них – шляхтича Маскушака. Як той, переляканий, довго не хотів пускати його до своєї садиби.

Чомусь Маскушак вирішив, що у пана Слєпньовського є якесь таємне завдання саме від чоловіка в помаранчевій масці.

– Я ж йому все віддав: і обручку, і цю прокляту картину, – твердив Маскушак.

– Яку ще картину? – спитав Слєпньов.

– Хіба ви не знаєте, вельможний пане?

– Ні.

– Так її ж колись виграв мій предок у самого графа Браницького. Хіба я винен, що ця барвиста базгранина виявилася такою цінною?

А втім, розмова відбувалася уже в маєтку. І Слєпньов зрозумів, що Маскушак добряче нализався до його приїзду. Тут він згадав – Маскушак намагався колись вчинити опір людині в помаранчевій масці. Давно, років десять, якщо не більше, тому. Казали, що, захоплений під час нічного нападу, Маскушак навіть вистрілив у чоловіка в помаранчевій масці.

Той не вбив його, як робив за своєю звичкою, а звелів посадити на найвище дерево в його ж таки садибі, заборонивши знімати звідти. Там пан Маскушак просидів майже тиждень, холодний і голодний.

З тих часів у його душі і поселився страх, що будь-хто, хто наближається до маєтку, доволі занедбаного, посланий лиходієм, який хоче його забрати до себе або забрати все, що ще лишилося у маєтку.

Слєпньов майже нічого від нього так і не добився. Навіть того, що ж це була за така цінна картина. Та нібито якась битва на ній зображена. Рицарі чи що. Один сидів на коні, а інші намагалися його скинути. Так, забрав супостат із собою, комусь, напевне, продав за великі гроші. Така ось історія, пане Слєпньовський, а більше ні про що й не питайте, не знаю я нічого.