Розділ «Частина перша Полювання на великого звіра »

– Та ви ж самі бачите, – хитнув головою Войчина. – Все в мені закипіло, коли взнав, що цей гаспид відняти хоче. Вони ж мене з воза витягли, наче колоду, обшукувати почали. Ну, я ожив, одному і заїхав у вухо. Тоді й пістоля вихопив – не того, що забрали, іншого, та, шкода, пальнути не встиг. Отаман їхній мене випередив і стрільнув, гадюка. Добре стріляє, холера.

Пан Здіслав зітхнув, налив гостю і собі ще слив’янки.

– Сили я не розрахував, – зізнався він, коли спорожнів прикрашений вигадливим гравіюванням кубок. – Гадав, їх четверо, не так і багато, а вийшло… Роки не ті, та й рана до того часу не загоїлася. Тільки й того, що на дві кулі нові розжився. Та й пістоля все одно забрали.

Далі Василь Петрович дізнався про дуже важливу деталь – у Здовбиці до того ніхто не бачив підозрілих вершників. Якщо вони ждали Войчину, скажімо, кілька тижнів або хоча б днів, то десь мали ночувати і харчуватися. Якщо вони приїхали якраз до його повернення, то звідки знали час цього повернення? Лишається одне – або злочинцеві в помаранчевій масці допомагає сам чорт, або… або хтось його інформував про шлях Войчини від Варшави чи ж, скажімо, хоча б від того сільця під Любомлем, де він зупинявся у свого бойового товариша Пьотра Рециника.

– Скільки ви потратили часу на весь шлях, пане Здіславе? – запитав Слєпньов.

– Приблизно два тижні… Так, чекайте, – і Войчина почав загинати пальці на правій руці. – Виїхав я у вівторок, а повернувся додому в п’ятницю. Два тижні і ще три дні, що я гостював у доброго Пьотра.

«Лишається припустити, – подумав Слєпньов, – що хтось із прислуги пана Рециника поінформував злочинця. Але як? Якщо тільки не уявити, що він скочив у сідло і помчав з усіх сил до резиденції свого таємного господаря. А той негайно звелів спільникам сідлати коней, знаючи, куди прямує пан Войчина, і вирахувавши можливий маршрут і день прибуття. З чого можна було визначити достеменно, – Слєпньов ледве не свиснув за звичкою, – що гніздо розбійника десь тут, на Західній Волині, у просторі між річкою Західний Буг, неподалік від якої знаходиться містечко Любомль, і Рівним, поблизу якого й була Здовбиця – вотчина пана Здіслава». Він пригадав карту, якою доводилося користуватися колись, під час своїх минулих небезпечних переїздів, і подумки накреслив на ній такий собі трикутник між Любомлем, давньою князівською столицею Володимиром-Волинським, далі південніше Бугу і містом Рівним. Трикутник виходив зсунутим вершиною на захід, і Слєпньов (також подумки) перетворив його на прямокутник, четвертий кут якого знаходився десь біля родового міста князів Чорторийських. Вийшов доволі великий простір, але це вже було щось конкретне, де можна шукати не голку у стіжку сіна, а живу людину, нехай і схожу більше на диявола.

3

Того ж вечора Слєпньов дізнався про таємне товариство, яке організував Здіслав Войчина. До нього входили він сам і ще сім шляхтичів, які свого часу постраждали від грабіжника в помаранчевій масці. Їхнє завдання перегукувалося з його власним – якось вийти на слід невловимого бандита. Виявилося, що вони також підозрюють – цей ненависний чоловік може знаходитися на службі у якогось вельможного пана. Вони постановили перевірити кілька підозрюваних. Для цього обрали простий спосіб – візити, під час яких приглядалися до слуг, гайдуків, інших гостей, якщо ті з’являлися у маєтку. А головне – виявляли підвищений інтерес до коштовностей, всіляких сімейних колекцій і реліквій, якщо такі були. Вони створили своєрідний каталог, куди з пам’яти занесли всі відомі діаманти, інші прикраси на зброї, посуді, килимах, всі вкрадені фамільні персні, підвіски, окремо – картини і скульптури. Як потім виявилося, такий спосіб міг бути доволі продуктивним, але йому бракувало хитрого ключика, якого члени товариства, названого просто «Земста», що по-польськи означало «Помста», на жаль, не мали. Їм забракло проникливости, щоб зазирнути за лаштунки.

Поки що ж, за словами пана Здіслава, коло стискалося. Кого ж конкретно вони підозрюють, він відмовився назвати, пославшись на те, що пан Слєпньовський ще не член їхнього товариства.

– Тоді я хочу стати ним, – вигукнув Василь Петрович цілком щиро. – І якомога швидше.

Войчина пообіцяв, що це відбудеться за місяць, у день католицького Миколая Чудотворця, коли вони зберуться в одного з утаємничених – пана Миколая Реймонта, який живе біля Сарн. Туди хай приїздить і пан Слєпньовський. Так і вирішили. Подумки Василь Петрович визначив, що він не гайнуватиме часу і за цей місяць ґрунтовно перевірить намічений ним чотирикутник.

Але того-таки вечора сталася подія, яка наклала відбиток на все його подальше розслідування, ба більше, як потім виявилося, – круто повернула його. Василя Петровича, який таки добряче начаркувався, господар супроводив до відведеної тому кімнати. Вона була наріжною, вікно виходило в сад. Слєпньов уже роздягнувся і збирався загасити свічку, як відчув на собі чийсь погляд. Було таке враження, що хтось дивиться йому прямо в потилицю, буквально дихає в неї. Він різко повернувся. Нікого в кімнаті, крім нього самого, не було. Що за мара? «Я, здається, таки добряче напився», – подумав Слєпньов. Його погляд упав на вікно, і від несподіванки він здригнувся – там, за вікном, виднівся тьмяний силует людини, яка уважно дивилася на нього.

Слєпньов стрімголов кинувся до вікна; наблизившись, він встиг побачити чорну густу бороду і темні пронизливі очі, які дивною чорною блискавкою зблиснули в темряві на тлі вогню свічки. Це тривало якусь мить, не більше. Несподівано чоловік за вікном зник, ніби розчинився серед ночі. Ще хвилю повагавшись, Василь Петрович вихопив із потайної кишені пістоля, з яким не розлучався, і кинувся за двері. Він швидко пробіг коридор, який вів до кімнати, але зовнішні двері вже були замкнуті на засув. У темряві він не одразу зміг його відсунути. А коли нарешті відчинив двері, в обличчя йому вдарило прохолодне весняне повітря. Темний плащ ночі огортав сад. Стояла пронизлива чиста тиша. Виднілися тільки ледь-ледь розрізнювані стовбури дерев. Та світилися двоє вікон на весь будинок. «А він же мене може зараз убити», – думка, що прийшла несподівано, змусила вдруге за вечір здригнутися. І миттю протверезила.

– Хто це там? – почув він голос, який належав слузі пана Здіслава.

«Петрусь, зараза, вже напевне дає хропака», – подумав Слєпньов і повернувся в будинок, де в дверях стояв здивований слуга зі свічкою.

У своїй кімнаті він довго роздумував, чи не привидівся йому бородань за вікном. Раптом згадав із розповіді графині Войцицької, що один зі спільників чоловіка в помаранчевій масці також мав бороду. Невже вони його вистежили? Як, звідки? Ні, він був не такий п’яний, щоб йому привиділося. І бороду, і погрозливий, майже диявольський погляд він пам’ятає добре. Вони належали живій людині. Слєпньов подивився знову на вікно, довго дивився. Нікого. Але заснув міцно – мабуть, далися взнаки і переїзд, і пиятика. Вранці він спитав Войчину, чи немає серед його слуг людини з бородою?

– Ні, хіба конюх, – здивувався Войчина.

Але у конюха пана Здіслава борода виявилася рудою і ріденькою. Він щось пожартував у відповідь на здивований погляд господаря. Опівдні, незважаючи на щирі вмовляння пана Здіслава погостювати ще, Василь Петрович відбув реалізовувати свій план. За два тижні він подолав шлях від Рівного до Володимира-Волинського, до одних знайомих заїжджаючи просто погостювати, в інших питаючи, чи не продає хто із сусідів невеликого маєтку, третім, незнайомим, рекомендувався як посередник якоїсь купецької гільдії, яка скуповує ліс у нових губерніях. Скрізь мовби ненароком заводив розмови про людину в помаранчевій масці. Але одні чули лише про його давні, п’яти-десятирічної давности витівки, інші – лише про появу його на балу в князя Любославського. Складалося враження, що версія про його базування в цих місцях тріщить по швах. Місця й справді глухі, а далі, на північ, де починалося Полісся, були ще глухішими. Та й тутешні шляхтичі не дуже багаті, за винятком хіба нащадків воєводи часів Богдана Хмельницького Адама Киселя, та на північ від Володимира починалися володіння одного з найбагатших родів Польщі – графів Браницьких. Слєпньов почав згадувати, чи не грабував «помаранчевий» злочинець Браницьких. Так, грабував, хоча й давно, років дванадцять тому.

Він хотів повертати назад, щоб до Миколая встигнути відвідати Заславль – резиденцію князя Любославського, але раптом відчув, що не зможе цього зробити, поки не позбудеться тривоги, яка взялася невідомо звідки. Вона виникла десь на півдорозі до Володимира, він, здається, тоді якраз у містечку Порицьк заїхав до знайомого шляхтича Задуби. Ця тривога взялася гризти йому душу, ніби шашіль здорове дерево – спершу ледь помітно, невидимо, а потім виразніше й виразніше. Щось сталося, сказав він собі. Але що? Невже з паном Войчиною? Та ні, тривога була зовсім іншого роду. По-перше, Слєпньову почало здаватися, що хтось невидимий стежить за ним, іноді – навіть що дивиться йому в спину. На заїжджих дворах він уважно приглядався до гостей. Хто цей пан чи цей, на кого схожий он той підпанок? Коли на шляху якась карета переганяла його екіпаж, він інстинктивно стискався, мов прагнув зробитися меншим.