Розділ «Частина перша Полювання на великого звіра »

– Так, холера їх би взяла, чекали, так виходить. Прямісінько в тому гайку, де й пограбували, – зітхнув Войчина.

– Ваші домашні знали, що ви повертаєтеся?

– Звідки, пане Слєпньовський? Я ж їхав з-під самої Варшави.

– Тоді як вони дізналися, коли ви мали їхати?

– Я й сам не збагну цього, холера візьми.

– Може, вони супроводжували вас від того місця, звідки ви виїхали?

– Я також про це було подумав. Але що їм заважало пограбувати мене десь на дорозі? – Войчина пошкріб потилицю, нанизав на виделку огірка. – Та й зважте, пане Слєпньовський, я зупинявся і в знайомих, і на заїжджих дворах.

– На дворах – це де?

– Та у Влодаві і під Ковелем.

– Комусь показували пістоля?

– Та що я – дурень по-вашому?! – образився пан Здіслав. – Час то був самі знаєте який, війна, чи мало якого люду шляхами валандалося! Ні, він у мене був надійно схований. У мене така торбинка під кожухом прироблена. На війні, звісно, я його за поясом тримав. А так… коли потреби нема… торбинку й вигадав. Я не великий любитель хвалитися дарма.

– Але комусь все-таки показували? – наполягав Слєпньов.

– Та, вважайте, що так. Одному пану. Але пан хороший. Надійний.

– Кому таки?

– Панові Рецинику з-під Любомля, – трохи повагавшись, сказав господар й уважно подивився на Слєпньова. – Ні, не стану дарма казати, пан Рециник – чоловік гідний і шляхтич хоробрий. На війні колись разом побували. А ви, бачу, не просто так допитуєтесь? – він підозріливо подивився на гостя.

Довелося Слєпньову-Слєпньовському розповісти історію, яку він припас заздалегідь, про те, як і його колись нібито пограбував чоловік в помаранчевій масці, забрав фамільну обручку, яку він збирався передати синові. Мовбито, за родинними переказами, не може власник обручки одружитися, якщо її втратить. Ось і він уже хоче сім’єю обзавестися, та боїться, що не буде йому щастя без тієї реліквії.

– Розумію вас, пане Веславе, дуже розумію, – сказав Войчина, очі якого трохи посоловіли від випитого. – А я ж присягнувся, що не заспокоюся, у могилу не зійду, поки пістоля не розшукаю.

Вони ще трохи випили, дзенькнулися чарками за союз у пошуках бандита. Слєпньов поговорив про те, про се і знову обережно перевів мову на пістоля. І дізнався, що й хотів: Войчину розбійник у помаранчевій масці підстерігав саме для того, щоб забрати пістоля.

– Так і сказав одразу, холера: віддай пістоля і можеш собі далі їхати.

– Ви зразу не віддали?