Розділ «Частина перша Полювання на великого звіра »

Дуже тривожною була і ночівля в садибі Маскушака. Посеред ночі почув Слєпньов крик сови, який перейшов у дикий регіт. Але ж реготала й людина, і цей незвичний дует пробирав морозом поза шкурою.

Він збагнув, що регоче господар садиби. Вийшов із кімнати і пішов на той регіт. Він застав Маскушака у кімнаті, у якій горіли кілька свічок, а біля них стояла стара дружина Маскушака і тримала в руці миску, на яку чоловік кидав яблука. Кожен промах викликав у нього новий вибух реготу.

– Ага, пане Веславе, – привітав гостя. – Чи не бажаєте приєднатися, проше пана? Маленьке тренуваннячко. Стріляємо в лиходія. Не бажаєте? Ну, як хочете.

«Божевільний чи що?» – подумав Слєпньов.

– Принеси-но панові Слєпньовському випити, – звелів дружині Маскушак.

Та швидко, як на свій вік, майнула з кімнати. А за вікном посеред ночі кричала сова.

Другим на його шляху був багатий шляхтич Здіслав Войчина зі Здовбиці. Обрав його Слєпньов також не випадково. Під час своєї попередньої місії в цих краях він уже разів зо три спілкувався з Войчиною і добре знав цього добродушного, трохи галасливого, хлібосільного товстуна. Знав він ще й інше – за доброзичливою зовнішністю і безтурботним характером ховалися впертість і чимале самолюбство. До того ж пан Здіслав, як мало хто, цінував родові традиції, а старовинним пістолем, який дістався йому, пройшовши через руки кількох поколінь Войчин, дуже пишався. Слєпньов добре пам’ятав цей пістоль – великий, з вигадливою різьбою на руків’ї і срібною інкрустацією на ложі. Він пам’ятав, як захоплено розповідав Войчина історію зброї, яка дісталася його далекому предкові під час походу на турків на початку сімнадцятого століття. Тоді той переслідував багатого турка в захопленому молдавському замку. Предок Войчини втратив було з поля зору свого противника і раптом, відчинивши двері однієї з кімнат, побачив пістоля, спрямованого прямо йому в груди. Він подумки почав прощатися з життям, але пістоль дав осічку. Тоді турок кинув цю непотрібну зброю і вихопив шаблю. Але поєдинок на шаблях Войчина виграв. Він підняв великий, дорого оздоблений пістоль і почав розглядати гравіювання і срібну інкрустацію. І тут у дверях несподівано з’явився ще один турок. Предок Войчини спрямував на нього пістоль і механічно натиснув на курок. Прогримів постріл, і мертвий турок звалився на підлогу. Дуже здивований, Войчина забрав трофей із собою. Вже після бою побачив на руків’ї пістоля ледве помітний маленький хрестик і напис латиною. Як потім йому переклали, напис застерігав: «Хай не вразить християнську душу».

Чи так було насправді, чи це лише гарна легенда, яка народилася пізніше у родовому маєтку Войчин, але пістоль вважався фамільною реліквією, яка приносить щастя. Тому Слєпньов розраховував, що пан Здіслав навряд чи змирився з його втратою. А якщо він шукатиме, то, можливо, допоможе і йому вийти на зримий слід. У всякому разі мати таку людину бодай побічним спільником у його небезпечній грі було не зайве.

Він не помилився. Здіслав Войчина зустрів його радісно і хлібосільно, незважаючи на те, що Великий піст лише підходив до Вербної неділі. Хоч Войчина як щирий католик свято дотримувався посту, але на столі в невеличкій затишній залі, яка слугувала, за словами пана Здіслава, скромною трапезною у готичному стилі, Василь Слєпньов поряд із кількома сортами наливок та вин нарахував понад десяток грибних страв, п’ять мисок із капустою, приправленою різними спеціями, та майже десяток рибних страв із чорносливом та яблуками – свіжими і печеними. Осетрина в оливковій олії лежала поряд із пирогами, які були начинені вимоченим у гранатовому соці м’ясом тлустих карасів, а поруч красувалася «запіканка зі щуки по-здовбицькому». Але не багатому частуванню він зрадів, а тому, що побачив – ніщо не змогло зломити духу пана Здіслава. Цей чоловік, котрий дві години тому вийшов йому назустріч, спираючись на паличку, важко дихаючи пробитими колись грудьми, з величезним, схожим на рів шрамом через усю ліву щоку, зберіг невгамовний дух, тверезий розум і жодної образи прощати не збирався. Ледве Слєпньов обережно, наче ненароком нагадав про розбійника в помаранчевій масці, як очі господаря, здавалося, зовсім вицвілі, майже кольору попелу, зблиснули ненавистю.

– Цей пес – мій особистий ворог, – сказав господар.

– Ваш особистий ворог? Чому? – вдав, що нічого не знає, Слєпньов.

– Ви питаєте чому? – обличчя Войчини зробилося бурячковим, а шрам на щоці, здавалося, став ще глибшим і страхітливішим. – Ви питаєте, чому, пане Слєпньовський?! Мій рід збезчещений.

– Ваш рід…

– Так, мій рід, – тлустий господар встав, навис над столом, як велика кам’яна брила. – І винні в цьому двоє – він і я. Той підлий хам у цій проклятій масці. Гадаєте, він украв мого пістоля? Він забрав із собою мою душу. А я не зумів захистити.

– Ваш пістоль? – Здивований Слєпньов навіть пошукав очима сімейну реліквію, хоч знав, що вона в іншій залі. – Той, що ви мені показували?

– Так, той самий, дідько його візьми…

Гостеві довелося ще раз вислухати історію, як до господаря потрапила старовинна зброя, і розповідь про чудодійну силу пістоля. Про те, що він, старий Войчина, збирався передати пістоля синові, як колись йому самому передав його батько. А син, проше пана, десь там, у цій чортовій Франції і може ні за що накласти головою. Хіба ми за це боролися, пане Веслав, щоб наші діти накладали головами за якогось там Бонапарта?

Василь Петрович того вечора почув і про обставини пограбування. Так, справді, грабіжники чекали Войчину на шляху лише в кількох верстах від садиби. Він повертався, поранений у груди, у знайомого шляхтича позичив доброго воза, тому що на коні, коли ще не загоїлися рани, їхати було важко. Розбійники на чолі зі своїм отаманом виникли перед підводою, – така була добра підвода, крита, проше пана, – ніби з-під землі з’явилися.

– Я не чув кінського тупоту, а вухо в мене досі чутливе, – зазначив пан Войчина. – Я чую на полюванні, як пташка за версту закричить. Або десь далеко гілка трісне. А тут не чув.

– Тобто вони на вас чекали? У засідці?