Розділ «Частина третя Павутина»

– Люба, моя мила, – мовив юнак лагідно. – Коли вже ти поговориш з батьками? – на його обличчі відбилася щира прикрість. – Я не хочу ховатися, ніби злодій. Хочу бути з тобою завжди!

Її вії винувато здригнулися.

– Я теж цього хочу, – зітхнула Варя. – Але ж ти знаєш, що коїться. Батьки ходять як з хреста зняті. Біда нависла над нами. Люди ніби з глузду з’їхали. Той агітує за колгоспи, інший – проти, кляне уповноваженого на чому світ стоїть.

– Навіть бійки були, – додав Андрій. – Вчора на майдані жінки вчинили сварку, репетували так, що всіх собак полякали. Тоді підтяглися чоловіки, встряли в гризню. Почалася така бійка, що носи не одного кров’ю заюшили. І було б чого сперечатися?! Ніхто достеменно не знає, що буде у тих колгоспах, а вже ллється кров. Мені здається, що кожен повинен сам вирішувати, як йому бути.

– А наші сусіди Пєтухови гордовиті такі стали – ні на якій козі не під’їдеш! Ми тепер для них ніби вороги. Ось так буває, – сумно мовила Варя, – були сусіди, а тепер вороги.

– Ступака вибрали головою колгоспу, – сказав Андрій. – Він тепер халяви керівництву лиже так, ніби чоботи в них цукром притрушені.

– І що ж воно далі буде? – стривожено спитала Варя.

– Одному Всевишньому відомо, – відповів хлопець. – Я написав заяву, бо змусили. Прийшли додому комуністи: «Пиши», – кажуть, і папірця сують під ніс. Відказую, що почекати хочу, подивитися, як воно буде. Так Лупіков аж позеленів від злості, дістав нагана, почав ним перед носом матері розмахувати. Брати оніміли з переляку, мати на коліна впала перед ними, благає не стріляти. Все одно мені втрачати нічого, окрім злиднів. Шкода мені стало рідних. Написав чекіст (хай йому пусто буде!), а я й підписати не вмію, тож поставив хрестика, вони й пішли геть.

– До нас іще не приходили, – зауважила Варя.

– Ці собаки жодної хати не оминають.

– Що з нами буде? – з острахом промовила Варя. Вона міцніше притислася до хлопця, ніби шукаючи порятунку.

– Я знаю одне: ми повинні бути разом. Мені не буде життя без тебе. Ти це розумієш? – він заглянув у її чисті очі.

– Не буду більше чекати! – рішуче сказала вона, не відводячи погляду. – Не хочу більше критися, бо все одно колишня подружка рознесе про наше кохання, як сорока на хвості. Нехай краще від мене батьки дізнаються, ніж від зрадниці. До речі, як вона?

– Здружилася з твоїми сусідами. Чув від людей, що бачили Ганнусю напідпитку з Пєтуховими. До речі, ваш Михайло теж із ними часто спілкується.

– Нехай. Мені байдуже, – якось дуже сумно промовила Варя. – Любий, я тебе не підведу, обіцяю! – зворушливо сказала дівчина. – Ти прийдеш завтра на наше місце, і я розповім тобі про розмову з батьками. Добре? – осяялась усмішкою, заглянула коханому у вічі.

– Згода, – відповів Андрій. – А якщо не прийдеш?

– Хіба що цепом зв’яжуть, – усміхнулася Варя. Вона помовчала і вже тихо додала: – Якщо завтра не прийду, то вже ніколи.

– Навіть якщо ми не будемо разом, знай: я буду кохати тебе все своє життя, бо ти і є моє життя. І немає в цілому світі кращої за тебе!

– Мій любий, коханий, найрідніший ти мій! – промовила розчулена дівчина. – Все у нас буде добре!

Варя щиро вірила в свої слова. Лише коли підійшла до свого двору, обернулася. Позаду нікого не було, але ж вона добре чула, як хтось або щось важко зітхнуло.