Розділ «Частина восьма Коли день є роком»

– А в одному селі, де вже не лишилося людей і вивісили чорний прапор, помітив людську постать. Подумав, що поспішили почепити прапор, бо є ще жива людина. Підійшов ближче, обізвався до нього, а чоловік як стояв під деревом, так і стоїть. Підходжу ближче, а він висить мертвий на мотузці.

– Чи забули відвезти на кладовище? – знову Ольга.

– Хтозна, – розвів руками Василь. – Може, й забули. – Василь помовчав, дочекавшись уваги, продовжив. – А вже ближче до Лисичанська побільшало подорожніх. І звідки тільки не було людей! Прибували з надією і з Київщини, і з Полтавщини, і навіть із Вінниччини!

– Виходить, і там несолодко, – промовив Павло Серафимович.

– Поблизу вокзалу, по Лисичанську, на самому вокзалі, на платформі – всюди ходять люди з речами за плечима. Одні ще нівроку, інші – обідрані, чорні, брудні, у самому лахмітті. Глянеш на них і дивуєшся: як у таких тілах ще душа тримається? Їй-богу, як привиди, як примари! Так то ті, хто зміг із лівого берега Сіверського Дінця зійти на правий.

– Чому не всі могли перебратися? – поцікавилася Варя.

– Бо Лисичанськ на правому березі Дінця, а той берег високий, не знайдеш пологого місця. А люди йдуть які? Ледь живі, знесилені, охлялі. Понад тим високим правим берегом тягнуться залізничні колії, тож дехто там і знайшов свою смерть.

– Попали під потяг? – запитала Варя.

– Та ні! Помирали ще не здершись на гору. Вздовж залізничного полотна їх стільки померло! Але більша частина залишається лежати на тих схилах, поміж деревами. Одиниці лише видряпувалися нагору, але й там не краще. На вокзалі люду – ніде курці клюнути. Поміж живих лежать мертві, і нікому нема до них діла, усім байдуже. Хто просить милостиню – ганяє міліція. Та й кому подавати? Усі голодні і збайдужілі. Залізничники пускають за оплату ночувати людей у свої сараї, але хіба ж усі помістяться?! Міліція ходить, проганяє людей з вокзалу, знімає з товарних потягів і виганяє геть. Люди йдуть і знову повертаються. А ще більше, скажу я вам, – він стишив голос, – міліція ганяє місцевих робітників.

– А їх за що? – так само тихо запитав Павло Серафимович.

– Щоб не бачили, скільки там тіл на вокзалі і скільки померлих витягають із вагонів, – пояснив Василь. – Щоб потім не розповідали людям. Заборонено говорити про голод.

– Вимирають цілі села – і заборонено, – констатував Павло Серафимович.

– Про влаштування на роботу на шахти не може бути й мови.

– Я про це попереджав, – не забув нагадати зятю.

– Потоваришував я з Гришкою з Росії.

– Чи й там уже голодно? – поцікавився тесть.

– Казав він, що Поволжя і Кубань дуже потерпають від голоду, – продовжив Василь. – Гришка вже кілька тижнів до мене по вокзалах ходив. Був він і у Харцизьку, там на вокзалі така сама картина. Він метикуватий, то зміг найти невеликий підробіток. Гришка домовився з одним міліціонером, і той сповіщав його, коли спецзагони будуть збирати трупи на вокзалі та довкіл. Тоді ми йшли з ним і за буханку хліба на день допомагали бригадам збирати і вантажити тіла. Дякуючи Гриші, я там не помер з голоду, ще й трохи додому хліба привіз.

– І куди ж вони везли померлих?

– Не питайте! – Василь зітхнув. – У Лисичанську є содовий завод. На його території – штучне озеро для відходів заводу. То озеро каустичної соди. Туди ми привозили трупи, скидали в озеро – і за хвилину тіло людини перетворювалося на тягучу густу рідину, а за півгодини нічого від людини не залишалося.

– О Господи! – Варя перехрестилася.