Розділ «Частина восьма Коли день є роком»

Варя подоїла корову, змішала сіно з соломою, поклала у ясла. Сіно закінчувалося, солома – теж. Незабаром корову не стане чим годувати, а до весняної трави ще далеко.

– На тебе, Ласко, вся надія, – сказала Варя, поплескавши корову по впалому боці. Варя з сумом поглянула у відро – молока було мало, лише на дні відерця, але й то порятунок для дітей.

Вона вже встигла процідити молоко й розтопити піч, коли зайшов до хати Павло Серафимович.

– Що там у неї? – запитала Варя.

Вона поглянула на батька, і погане передчуття похолодило душу. Він був блідий, розгублений і сумний.

– Горе, Варю… Олеся…

– Що з нею?!

– Повісилася. У сараї. Ониська вранці знайшла.

Варя розплакалася. Батько обняв її за плечі, притис до грудей.

– А то не Йосип? – крізь сльози спитала вона.

– Ні. Зсередини було на гачок закрито.

– Але ж чому? Навіщо вона це зробила? – бідкалася Варя. – Така гарненька дівчина… Вона ще й на світі не пожила. Що її змусило?

– Не знаю. Нічого не знаю.

– Ользі треба сповістити.

– Я стрів її сусіда, то вже передав.

– Пішли туди.

– Трохи згодом. Ти нагодуй дітей, і підемо разом, – сказав батько.

Коли Варя зайшла до хати Пєтухових, Ольга з Іваном вже були там. На столі лежала вбрана Олеся. Худенька, тиха, гарна, спокійна, мов у ризах. Невтішно плакала Ольга, шморгав носом Йосип і кліпав почервонілими очима. Підвивала Ониська, поруч мовчки стояв Семен.

– Це ти винен? – Павло Серафимович визвірився на чоловіка Олесі.

– Та ні, – забелькотів перелякано, – я не знаю, чому вона…