Розділ XXVII

— Але чому? Навіщо? Я ж відкликав війська з Архарів, дав вам повну свободу дій. Хіба ви не зрозуміли, що я вам не ворог?… А ви, — він подивився на Ґлиніш. — Ви ж з Абраду, так? А хіба абрадські чаклуни не зацікавлені в збереженні влади поборників?

— Мені байдуже до їхніх бажань, — з величною недбалістю відповіла Ґлиніш. — Бо я не чаклунка, я відьма.

Зачувши останнє слово, чи не найстрашніше слово для будь-якого лахлінця, Лаврайн розтулив рота в беззвучному скрикові. А жінка незворушно вела далі:

— Та й Фейлан аб Мередид вам збрехав. Насправді лише невелика частина абрадських чаклунів дотримується його поглядів. А решта ненавидить Конґреґацію так само, як і ми. Коли король Імар повстав проти поборників, Відьомське Сестринство вирішило підтримати його з удячності за порятунок кузин нашого брата Бренана. Проте він відмовився від нашої допомоги, побоявся компрометувати себе, заявив, що й без нас упорається.

Бліді Лаврайнові губи вигнулись у зневажливій посмішці.

— Тоді він просто дурний. Йому ж немає чого втрачати. Мабуть, у нього голова запаморочилася від останніх успіхів. Установив контроль над Ханґованом, ув’язнив половину Поборчої Ради, стратив верховного поборника — і думає, що тепер увесь Лахлін біля його ніг.

— Так, він дуже помиляється, — підтвердила Ґлиніш. — Наша боротьба з Конґреґацією тільки почалася. Незважаючи на відмову Імара, Сестринство вирішило втрутитись у події на Лахліні. Терпець нам урвався, і ми вже не зупинимося, поки не винищимо всіх поборників. А нам це під силу. Можете не сумніватись.

Лаврайн боязко кивнув:

— Авжеж, я знаю, що сталось у Рехрайні.

— Наразі ми не збираємося виступати відкрито, час іще не прийшов. За дорученням найстарших сестер, я знайшла чаклунів у Архарських горах, і ми з ними швидко порозумілися. Тут вам дуже пощастило, принце. Якби я забарилася ще на кілька днів, хвороба звела б вас у могилу. Майстер Ейнар був сповнений рішучості позбутися вас.

Лаврайн утупився в Йорверта.

— Чим я вам заважаю? — мало не благально запитав він. — Я ж…

— Так, ви вже говорили, — грубо урвав його Йорверт. — Але нас не влаштовують ваші дії. Я повів людей у гори не для того, щоб спокійно відсидітись там до весни. Ми мали битися з поборниками, знищувати їх цілими загонами, щоб про наше постання говорили по всьому Лахліну. А з вашої ласки ми вже четвертий тиждень байдикуємо — бо ви, бачте, запропонували нам мирну угоду.

Молодий принц скрушно зітхнув.

— Так само кажуть і деякі фанатики з мого оточення. Вони, звичайно, не звинувачують мене у змові з чаклунами… — Лаврайн перервався, щоб прокашлятися. Він кашляв досить довго й надсадно, а потім сказав: — І справді стає легше. Ваш еліксир, пані, просто чудодійний… Ні, в цьому мене не звинувачують. Але за спиною подейкують, що я злякався сили чаклунів, не хочу з ними заводитись… Та хіба ж вас можна не боятися! Той… як там його… Фейлан витяг мене з Вежі Елдиґар, ви залюбки вбиваєте старших поборників у їхніх палацах, а от зараз потрапили до мене, проминувши всю охорону… Я ж не самогубця.

— Вас не чіпатимуть, — пообіцяла Ґлиніш. — Тільки виконуйте наші вказівки, і все буде гаразд. Насамперед, уже завтра ви оголосите, що переглянули своє рішення. Мовляв, перед лицем смерті збагнули свою помилку, а ваша хвороба була знаком з Небес, що не можна нехтувати бунтом чаклунів та єретиків, його треба негайно придушити. І якнайшвидше відрядите поборчі війська на штурм табору повстанців.

— А що мені за це буде?

— Ми подаруємо вам життя, — буркнув Йорверт. — Невже цього мало?

— Крім того, — додала Ґлиніш, — я ґарантую вам захист від гніву короля Імара. Хоч він і відкинув нашу пропозицію, ми все одно робимо на нього ставку і сподіваємось домовитися з ним. А тоді й пояснимо йому, що ви були на нашому боці й допомагали нам у цій війні. Діяли, як наш союзник на чолі ворожого війська.

— А якщо ви не зможете домовитись?