Розділ XXVII

Вимкнувши в спальні світло, вони пройшли до вітальні. Ейрін відчинила дверцята холодильної шафи і взяла собі морозива.

— А я не буду, — сказала Ґвен. — За ніч наїлася.

Вона зупинилася перед вікном, за яким уже не спалахувало жодного феєрверку. Була третя по півночі, відьми та чаклунки вдосталь порозважались і вирішили дати спокій тим, хто втомився від святкувань і пішов спати.

— Фіннела стане йому гарною дружиною, — знову заговорила Ґвен. — Він буде щасливий з нею.

— Я теж так думаю, — сказала Ейрін. — І не лише я. Шайна вважає так само. А ще Брігід — на днях вона написала мені листа, цікавилася планами дядька Ріса щодо Фіннели. Просила порадити йому не квапитись із її заміжжям.

Ґвен усміхнулася.

— Ну, коли до справи взялася сваха… Ти ж знаєш, що за останні сімдесят років Брігід улаштувала чимало вдалих шлюбів для катерлахських лордів?

— Так, чула про це. Але не розумію, яка Сестринству вигода від того, що Бренан і Фіннела поберуться. Не думаю, що для дітей та внуків відьмака багато важитиме родинний зв’язок іще з однією відьмою.

— Твоя правда. Та тут ідеться не про Сестринство, а про самого Бренана. Шлюби відьмаків зі звичайними принцесами ніколи не були щасливими. Інша річ, принцеса-чаклунка. А Фіннела — найзнатніша з усіх молодих абрадських чаклунок. До того ж вона подобається Бренанові… Гм, хоч він і вважає її вередливою та скандальною.

Ейрін кивнула:

— Думаю, вона навіть цим йому подобається. Мені взагалі важко уявити Фіннелу скромною та сумирною. Це була б зовсім інша дівчина — може, й чудова, але не така чарівна. Щоб ти знала, Бренан і Фіннела майже щодня спілкуються, пишуть одне одному довжелезні листи. Схоже, їм є про що говорити.

— Тим краще. Я дуже хочу, щоб Бренан…

Вона урвалася, бо саме цієї миті темряву за вікнами розірвав спалах світла. Яскрава, насичена енерґією біла куля стрімко помчала на південь від Тах Ерахойду, здіймаючись у височінь, і врешті вибухнула, утворивши велику сферу, зіткану з червоних, синіх та жовтих жарин. Сфера швидко розширювалася, поки не охопила добру половину неба, і лише тоді вогники позгасали.

— Не дуже вишукано, але потужно, — зауважила Ґвен. — Цікаво, хто це?

— Мабуть, Ріана, — припустила Ейрін, яка, на відміну від неї, увесь час стояла обличчям до вікон. — Куля вилетіла з лівого боку, на рівні цього поверху.

— До речі, я Ріану ще з вечора не бачила. А ти?

— Так само. Ходімо, провідаємо.

Ріана й справді була в себе. Вона не дуже зраділа їхній появі — та зовсім не тому, що не хотіла їх бачити. Просто останніми днями постійно перебувала в злому гуморі, сердилася на весь світ, а понад усе — на найстарших сестер, які й досі не віддавали їй меча.

На Ріані була та сама сукня, в якій Ейрін бачила її під час вечері, але порядно пом’ята. На обличчі виднілися сліди недавнього сну, а коротке темне волосся було трохи скуйовджене.

— Ти вже встигла поспати? — запитала Ейрін, пройшовши разом з Ґвен до Ріаниної вітальні.