Розділ X

„Мені це геть не подобається,“ — вже вкотре подумав Фейлан аб Мередид, пильно вдивляючись із Тиндаяру на поверхню, де стояв палац Кайр Ґвалхал, резиденція лахлінських королів.

Підземний світ давав чаклунському зору змогу проникати крізь будь-які матеріальні перешкоди, розглядати нутрощі будівель, обстежувати кожне приміщення в них. Щоправда, така всевидющість мала свої обмеження: через високу концентрацію Темної Енерґії в Тиндаярі картини земного світу робилися нечіткими, з викривленою перспективою, в них втрачалося відчуття кольору та пропорцій. Тож якби Фейлан не знав, де саме розташована Вежа Елдиґар, то, мабуть, згаяв би чимало часу на її пошуки серед численних веж палацу. Навіть зараз він побоювався, що хибно визначив орієнтири і йому таки доведеться зачекати до ранку й вийти на поверхню поза межами Кайр Ґвалхалу, щоб оглянути будівлю нормальним, неспотвореним зором. А Фейлан дуже не хотів цього робити, оскільки там, нагорі, була столиця дурного Лахліну, населена багатьма тисячами лахлінців, очманілих від своєї Святої Віри і сповнених лютої ненависті до всіх чаклунів, байдуже, чорних чи звичайних. Серед них він виглядав би білою вороною, бо не мав уявлення, як правильно поводитися, щоб не привертати до себе їхньої уваги, і навіть не вмів говорити з тим бридким лахлінським акцентом.

„І чому клятий демон доручив це завдання саме мені? Чому не комусь іншому? Чому не одному з лахлінських чорних? Невже серед них не знайшлося нікого, хто був би гідний отримати доступ до Тиндаяру?…“

Із підземного світу не можна було відчути різниці між живими та неживими предметами, тому Фейлан мусив орієнтуватися лише за їхніми розмитими обрисами та за наявністю чи відсутністю руху. На горішньому поверсі вежі він помітив тільки дві постаті, що час від часу пересувалися то в один бік, то в інший, але не відходили далеко від кімнати, яку, вочевидь, охороняли. У самій кімнаті ніхто не рухався, проте один предмет умеблювання підозріло нагадував ліжко з людиною в ньому, що спала міцним сном.

Зрештою Фейлан вирішив, що подальші спостереження нічого не дадуть, і перемістився до тієї кімнати. Одного погляду на ліжко вистачило, аби переконатися, що він не помилився в своїх здогадах. Там справді спала людина — невисокий темноволосий юнак років шістнадцяти чи сімнадцяти. Його вік був саме такий, як і належало, вишукана постільна білизна та гарне вбрання, недбало розкидане на скрині в ногах ліжка, вказували на знатність та заможність, а невеликі розміри кімнати, її більш ніж скромна обстанова й розташування у віддаленій вежі свідчили про те, що хлопець явно перебував не на своєму місці. А коли взяти до уваги охорону по той бік дверей, то з усього випливало, що Фейлан не помилився й потрапив саме туди, куди треба. Якщо, певна річ, це не була якась інша вежа, де також утримували під вартою молодого та знатного в’язня. Але такий збіг видавався аж надто неймовірним…

Зо хвилю Фейлан нерухомо стояв посеред кімнати й дивився на юнака в ліжку, який, поза сумнівом, був Лаврайном аб Броґаном, першим принцом Лахліну. Два тижні тому король Імар наказав ув’язнити його, а минулої ночі Фейланові явився демон і доручив звільнити принца з-під арешту. Жодних додаткових подробиць він не повідомив, тож Фейлан мусив сам усе з’ясовувати і попередній вечір провів у порту Дінас Ірвана розпитуючи прибулих із Ханґована моряків.

На щастя, до кередіґонської столиці вже дійшли чутки про ті події. Як виявилося, конфлікт короля з поборниками, що розпочався зі звільнення відьмачих кузин, нарешті переріс у відкрите протистояння, і однією з його перших жертв став принц Лаврайн, який прилюдно засудив дії свого двоюрідного брата. З невластивою для чуток одностайністю всі моряки вказували на Вежу Елдиґар, як місце ув’язнення принца, і розповідали страшні історії про долю її попередніх вельможних в’язнів. Найбільше часу Фейлан згаяв на те, щоб з’ясувати її точне розташування, бо прагнув обійтися без розвідувальної вилазки в середмістя Ханґована, і таки досяг свого. Найскладнішу частину завдання він уже виконав, знайшов Лаврайна, а далі все буде просто — якщо, звісно, не брати до уваги тієї обставини, що Фейлан не хотів цього робити.

„Не розумію, навіщо,“ — думав він. — „Навіщо рятувати Лаврайна, який підтримує поборників? Інша річ, якби мені наказали допомогти королю, знищивши всю верхівку Конґреґації, а так…“

Проте Фейлан не мав вибору. Накази з Ан Нувіну не обговорюють, їх сліпо й безумовно виконують. Він наклав на Лаврайна плетиво, яке зміцнило його сон, потім повернувся до дверей і вдарив крізь них чарами зупинки серця. Обоє вартових по той бік із важким гупанням попадали. На нижніх поверхах цього не могли почути, оскільки Фейлан завбачливо поєднав смертельні чари з глушильними. Потім підійшов до дверей, знову вдався до маґії, щоб прибрати зовнішній засув, і схилився над тілами двох мертвих ґвардійців. Тепер належало обставити все так, ніби їх убили звичайним чином.

Одного з вартових Фейлан переніс до кімнати, пошукав поглядом якийсь важкий предмет, та зрештою відірвав від простирадла смугу тканини, обернув її довкола шиї мерця і щосили стягнув.

— Лаврайн тебе задушив, вояче, — пробурмотів собі під носа. — Ти серед ночі почув якісь підозрілі звуки, необачно ввійшов сюди — а він уже чигав на тебе із саморобним зашморгом. А потім заволодів твоїм пістолем. — З цими словами Фейлан видобув з кобури ґвардійця зброю. — Гм… Цікаво, що б зробив на моєму місці Ярлах?

Можна було не сумніватися, старий маґістр улаштував би цілу виставу. Спустився б до самого низу, вбиваючи всіх на своєму шляху, після чого інсценував би проникнення до Вежі Елдиґар групи Лаврайнових прибічників, що буцімто й звільнили свого принца. Проте Фейлан волів обходитися мінімальними жертвами, тому обрав сценарій, за яким Лаврайн утік самотужки, через недбалість охорони. Він одягнув і взув непритомного юнака, всадовив його на ліжку й огорнув плетивом, що мало захистити від впливу Темної Енерґії. Тоді знову підійшов до дверей, прибрав глушильні чари і вистрілив з пістоля у груди другому мертвому ґвардійцю.

З нижніх поверхів долинули стривожені вигуки, а невдовзі почулося тупотіння ніг. Наостанок Фейлан загасив масляний світильник у коридорі, скинув труп двічі вбитого вартового на сходи, потім без зайвого поспіху повернувся в кімнату і разом з Лаврайном поринув у Тиндаяр.

Іти довелося недовго, а непритомний стан принца нітрохи не заважав — Фейлан без значних зусиль утримував його в повітрі чарами і просто тягнув за собою. А через якісь дві сотні кроків вийшов на поверхню, до невеличкої хатини, що самотньо стояла посеред зимового лісу. Її господар, старезний селянин, знайшов свій останній спочинок у кучугурі снігу за хатиною, куди Фейлан ще на початку ночі викинув його мертве тіло, щоб звільнити помешкання для Лаврайна. Він майже навмання обрав цю відлюдну оселю в лісовій глушині неподалік від Бланаха і був задоволений, що знов-таки обійшовся мінімальними жертвами. Так чи інакше, а дідуган уже був однією ногою в могилі, і Фейлан, за великим рахунком, зробив йому послугу, подарувавши легку смерть уві сні. Він навіть не вважав це вбивством — з його боку це був акт милосердя…

Поклавши Лаврайна на прілий сінник, що правив старому за ліжко, Фейлан передовсім зігрів Темною Енерґією приміщення, запалив кіптяву сальну свічку, після чого сів на лаву під вікном і наслав на принца чари пробудження. Юнак заворушився, щось нерозбірливо пробурмотів навздогін своєму сну і врешті розплющив очі. Обвів поглядом крихітну кімнатку — ще меншу, ніж його попередня, й геть убогу, — і зупинився на Фейлані. За мить він рвучко підхопився, але не врахував, що сінник набагато нижчий, ніж ліжко, в якому заснув увечері, тому спіткнувся й мало не впав на всипану соломою земляну підлогу.

— Що це таке?… Хто ви?… Де я?…

— Усе гаразд, принце, не панікуйте, — заспокійливо мовив Фейлан. — Вам нічого не загрожує, ви на свободі. Я звільнив вас із в’язниці й перевіз у безпечне місце.

Лаврайн протер очі, ніби не йняв їм віри, і знову роззирнувся. Відтак кинувся до дверей, розчахнув їх, впустивши до хатини хмару морозного повітря, а сам вибіг надвір. Фейлан не став за ним гнатися, лише зачинив двері й наслав довкола ще трохи Темної Енерґії для розігріву кімнати.

Не минуло й хвилини, як Лаврайн повернувся, ловлячи дрижаки від холоду, і гучно затупав ногами, струшуючи з них сніг.