Розділ «VІ. Хот»

Він зиркнув на Соньку й хотів було спитати її про це, але вчасно зупинився. Бачити в її очах причаєний переляк від одного свого вигляду було несила. Так дивилися на нього свого часу лише пацани-студенти, що проходили по справі з наркотою. Боки їм тоді добряче нам‘яли, а наркоту… Наркоту підкинули. Брудна справа була. З політикою пов‘язана.

Богдан невдоволено скривився від неприємних спогадів і, закректавши, виліз з крісла. Піти перевірити, як в зброярні роботи просуваються? А то музикують, розумієш. Самі тобі перекури. А як стріляти, то знову наосліп будемо.

— Куди? — коротко запитала Сонька, не повертаючи до нього голову.

Капітан важко зупинився на півкроці:

— До туалету, — кинув. — Зі мною підеш?

Він вже помітив, що навіть просто пересуватись по „Софії” наодинці йому майже не дозволяли. То випадково Норильцєв поряд опинявся, то Такаманохара. До Нкси, до речі, ставились трохи по іншому. Втім, до нього завжди ставились як до величезної дитячої іграшки. Нагадував він її. Кременчук же — справа інша. Кременчук нагадував термінатора невідомої і небезпечної природи. А він таки був просто людиною.

— Ну, чого витріщилась? — роздратовано кинув у потилицю дівчини. — Підеш чи ні?

Та, так і не обертаючись до нього, знизала своїми тендітними плечима. Помовчала. А потім таки розвернула крісло до капітана. Але, як і раніше, не дивилась на нього, старанно відводячи очі вбік.

— Чого репетуєш? — запитала. — Думаєш, тебе тут бояться?

— Думаю! — не витримав, нарешті, Кременчук. — Давно думаю. З того часу, як з холодильника видерся… Сонько, — раптом вичавив благально, — ну, ми ж уже розмовляли про це. Ну, насправді, невже ти ніколи раніше калік не бачила? З протезами? Уяви лишень, що моя шкіра, органи мої пошкоджені, такі саме протези. Що такий само каліка я, як і…

— Каліка? — задумливим запитанням перервала його Такаманохара. — Каліка?! Хіба ж каліки безсмертними бувають? Хіба ж каліки є телепатами й гіпнотизерами? Хіба ж каліки можуть за мить бозна які фантоми-ілюзії нагромадити!?… Або наперед події вгадувати…

За живе, за болюче живе зачепили Кременчука. Бо увесь останній час він сам для себе намагався зрозуміти, яким виродком стає, що з ним, взагалі, відбувається, куди несе його кляте задавнене божевілля, про яке знав лише він сам-один. Усі інші були статистами.

Тендітна статистка в золотавому комбінезоні закусила куточок губи й раптом запитала:

— А в тебе часом не буває відчуття того, що ось зараз твої протези зненацька зістрибнуть з тебе та й розпочнуть жити своїм життям?

Капітан подивився на дівчину порожнім відстороненим поглядом:

— Що?… Хто?… А-а-а… Ні.

— Що „ні”?

— А то — ні. Я вже ж розповідав, що саме з моїми біополями вони пов‘язані, з моїми. Як і в Нкси — з його. Ми їх контролюємо. Несвідомо.

— А в трикутників чорних? Чи в „комбінезонів”? У двійників загалом?

Вдалині знервованими акордами линула по „Софії” музика з синтезатора Норильцєва.