Розділ «I. Жiноча половина»

– Тримай, – сказав голос.

Борода. Бурштиновi очi. Мiцна гiлляка перед моїм носом. Ухопилася вiдразу, судомно, намертво.

Бородань обережно вiдповз – пiд ним були якiсь гілки, – потягнув мене на себе. Тiло напружилось, ноги трималися пастки. Здається, вiн перекотився через спину, щось таке незрозумiле зробив, – i висмикнув мене до себе. Трясовина чвакнула за моєю спиною, розчаровано вiдпускаючи полонянку.

Його руки були в рубцях, давнiх свiтлих та свiжих фiолетового кольору.

Опинилася так близько бiля нього, що вчула потужний запах, якого нiколи не знала, – на мене дихнула смертельна небезпека, чорне провалля безоднi, паралiзуюча перевага хижака. Дивний страшний чоловiк теж втягнув носом повiтря. Мороз пiшов поза шкiрою – вiн нюшив мене, як звiр. Вiн i був диким звiром. Таких бурштинових очей я дотепер не стрiчала.

Далi все вiдбулося в лiченi секунди – вiн мовчки поставив мене на ноги. Земля пiдi мною, я вiдчувала це босими стопами, була тверда. Чобiтки забрала трясовина як данину за звiльнення. Гостре вiдчуття щастя давало можливiсть вiдчувати тверду землю пiд ногами. Щастя i – жаху вiд чоловiка-примари. Той зробив було рух до мене, я вiдсахнулася. Вiн мовчки показав рукою напрямок – махнув у бiк лiсової стежки. Пiшла було й озирнулася. Вiн ще раз показав: тобi – туди. I я побiгла.

…Це був годованець, що перекинувся на чоловiка. Це був вовкулака – вiд нього пахло звiром. Про що я й сповiстила Марiї тремтячим голосом.

Це був науковець з мiста, вiдповiла Марiя. Вiн тут в урочищi свої дослiдження проводить, з вовками в лiсi живе. Дивися, здивувалася вона, нiхто того науковця не бачить, а ти побачила. Дивина… Понавигадувала: годованець, вовкулака… Наслухалася казок, чистiсiнько як дитина…