Розділ «I. Жiноча половина»

Рухаюсь у бiлiй нереальностi, витягнувши перед собою руки, аби не наштовхнутися на iншого прихильника авангардного мистецтва. Кроки маленькi, обережнi, уявляю, якою б кумедною виглядала, якби мене було видно крізь прозорi стiни. Напустили туману в безпечний простiр – i куди подiлася моя впевненiсть?…

Хтось тихенько неподалiк засмiявся, та вiдразу голос затих. Тиша, вологiсть та бiла пара.

Я закашлялась. Досить з мене. Де ж вихiд?

Кружляла десь бiля нього. Вата починала тиснути на вуха пiдозрiлою тишею. Кудись зникли тi двоє, що домовлялися виходити по стiнi. Зараз наткнуся на гладку поверхню, пiду, перебираючи по склу руками, аж доки не вийду звiдсiля.

Добре, що дiтей не пускають, – тут їм не мiсце.

Зашпорталась, ледь не втративши рiвновагу. Провела ногою по пiдлозi – хтось щось загубив. Здається. Пiдлога виявилася пружною, вкритою густим килимом. Нi, це не килим – якийсь горбочок… Покритий… травою?… Присiла, провела рукою – трава, не штучна, правдива.

Стало страшно.

Ото дурний експеримент! Невже хтось може дiстати задоволення вiд цих блукань у туманi? Мабуть, задня стiна скляної конструкцiї виходить у двiр арт-галереї, тому не помiчаєш, як опиняєшся вже не на паркетi, а на землi…

Туман тим часом рiдшає, його тканина витончується, рветься й розповзається, клаптями зникає попереду, з-за бiлої завiси з’являється схил гори з високою модриною та заростi очерету попереду. За кущами ледь проглядає щось сiре. Це хата, стара хата з темного дерева.

То я в Марiйки?… Не в музеї сучасного мистецтва, а в гiрському селi?… Ми пiшли по гриби!

Тiльки де ж усi? Учора набрали маленьких соснякiв (тут так називають маслюки) та рижикiв (рижики вони i є рижики – що пiд Добромилем, що пiд Пiтером). Почистили, закинули в окріп, а тодi обмачали в борошнi та яйцi й засмажили, як рибу. Сьогоднi те саме зробимо. Марiйчин Петро навчив мене не зрiзати грибницю, а виривати гриби цiлком, усупереч усталеним уявленням про правила збору. Пояснив, що зрiзана грибниця починає гнити, краще вже вирвати гриб iз землi – зайвого, мовляв, не витягнеш.

Але нинi грибiв не видно. I супутникiв моїх також.

Зупинилася. I чую, як ноги втоплюються у вологу траву. Пробую зробити крок – нiчого не виходить.

Раптом доходить: це знову програма «Розiграш»! Чому я вiдразу не здогадалась! Телевiзiйники-придурки, хай їм грець! Нiяк не заспокояться. Не досить їм попереднього разу, коли мене мало iнфаркт не хапонув через їхнi дебiльнi розiграшi. Знову за своє?…

Тодi був лише другий день, як я забрала з автоартсервiсу свiй новенький «фольксваген-жук», розмальований квiтами братчикiв – у Пiтерi їх називають «анютiни глазкi», хоча насправдi це вiоли. Умiльцi-художники розмалювали мого красунчика-«очкарика» так досконало й делiкатно, що на вулицях за нами аж шиї вивертали.

Однi мої знайомi були впевненi, що я прикрасила своє авто «анютiними глазками» вiдповiдно до власного iменi. Iншi думали, що «братчик» – називаю фольксваген саме так – походить не вiд назви квiтiв в українському варiантi, а вiд мого родинного ставлення до машини. Насправдi i те, i друге: «анютiни глазки» i «братчики» – два в одному…

Свiй прикол телевiзiйники тодi добре зрежисирували. Я пригальмувала бiля своєї галереї й тiльки-но вибралась iз автiвки, мене покликали: «Анно!» Озирнулася, не встигнувши роздивитись, хто це стоїть на входi й махає менi рукою. I раптом з огидним звуком у заднiй бампер мого «братчика» в’їхала стара роздовбана калоша.

У мене всерединi все обiрвалося.

З розвалюхи вийшов ошелешений чолов’яга i, схопившись за голову, вилаявся кiлькаповерховим матом.

Я вмить опинилась на мiсцi зiткнення (вираз обличчя – на втiху телевiзiйникам!) i завмерла, не в змозi второпати, що до чого. Мiж машинами – безпечна вiдстань, жодного пошкодження на моєму i на чужому авто. Навiть рукою провела по блискучiй поверхнi свого «братчика», не вiрячи очам.