Розділ «Пiслямова до роману»

Минуло трохи бiльше трьох мiсяцiв пiсля завершення книги про вовкiв. Я ще час вiд часу заглядала в текст, вносила деякi правки, але вже почала писати новий роман i перебувала на iншiй хвилi. Однак приїхала дев’ятого травня до села за Добромилем – i вигадана iсторiя стала перед очима. Ось тут, пiд цим деревом, Анна побачила тiєї ночi чоловiчу постать… Джерельце на подвiр’ї, яке показувала подрузi Марiя… Одна хатина на узвишшi, самотня й напiвзруйнована; друга – та, яку обминають люди, – обидвi з уявних перетворились у романi на дiйснi, стали базою дослiдника вовкiв у лiсi.

А там, за горою, замок Гербуртiв…

Пiвтора року тому, пiзньої осенi, я побачила тут вовка. Вiн перебiгав биту дорогу в закинутiй частинi гiрського села, де хати давно забули про своє призначення – давати людям тепло й прихисток, палахкотiти ввечерi світлом вiкон. Сiроманця не злякали вогнi автомобiльних фар, вiн навiть оком не повiв у бiк чужинцiв, не дозволив собi метушливого поспiху. У вільному гiдному польотi гайнув схилом угору потужними стрибками.

Розповiдь про цю зустрiч не здивувала мiсцевих людей. Вовки не раз тiєї осенi дві тисячі сьомого року нагадували людям про свою присутнiсть, прийшовши з глибин заповiдного урочища на кордонi з Польщею.

Той красень вовк, що бiжить не ховаючись, довго стояв перед очима.

З несподiваної зустрiчi, як iз зернятка, що впало в теплий ґрунт, почав складатися роман про вовкiв i про людей, про вовчi закони, якi ми переважно розумiємо зовсiм по-iншому…

Вигадана iсторiя роману вiдбулася саме в цьому мiсцi, рiвно через рiк пiсля пам’ятної зустрiчi. Нагадувала про себе прототипами на кожному кроцi. Улоговини, джерельця, пагорби, лiсовi хащi, замковi мури, старi хати поєднувались в уявi, перетворювались на iншi, робилися такими, якими вони згодом постали в романi. Я б нiколи його не написала, якби одного разу, випадково, не купила стару хату в цiй мiсцинi. Тут природа нашiптувала свої оповiдки, починала розповiдати безлiч iсторiй. Передчуття однiєї з них мiцно зачепило мене, переплавилося через кiлька мiсяцiв у книжку.

…На початку травня я натхненно взялася облаштовувати хату, уявляючи, як тут незабаром вiдпочиватиме моя численна рiдня, мої давнi друзi та друзi-письменники, якi надихатимуться тишею, красою й мiстикою тутешнiх мiсць.

Нiч перед тим була свiтлою – усе довкола як на долонi у свiтлi круглого небесного лiхтаря. Наступного ранку в розчахнутi вiкна летiв знадвору, вкривав пiдлогу вишневий цвiт. Мене пiдганяло до роботи бажання вiдреставрувати стару шафу, знайдену у дровiтнi, але довелося час вiд часу вiдволiкатись – палити старi речi зi стайнi. У вогнище, розкладене на подвiр’ї, ми пiдкидали подертi матраци, злежалi пальто та куртки, зiжмаканi шкiльнi портфелi… Я витягла з купи смiття, вiдклала вбiк кiлька давнiх вишивок – вони житимуть у цiй хатi в оновленому виглядi, у рамках, пiд склом. Серед лахмiття виявилася безформна плямиста шкура, без шиї та кiнцiвок. Поки тягнула її до вогню, вона сипалася в руках – губила клоччя шерстi у траву. Не кабан, не вiвця, не баран, не лисиця…

Полум’я радо зустрiло висохлу скоцюрблену здобич – спалахнуло, кинулося вгору. Довелося вiдступити вiд жару.

Винесла на весняне сонце другу шкуру. Вона збереглася набагато краще: потужна шия i широкий лоб, вуха розмiром зi сiрниковий коробок – мiцнi й акуратнi, як на картинках у довiдниках. Це був вовк. Сiра спина на боках ставала свiтлiшою й переходила у майже бiлу пiдчеревину. Вiд грубого хвоста залишилась лише верхня частина. У вiчi впадала одна особливiсть – поєднання довгої й грубої верхньої шерстi з густим штивним, як схiдний килим, пiдшерстком. Що з нею робити?… Думка не встигла випередити порух руки – шкура немов сама собою з полегшенням лягла в полум’я. Воно принишкло пiд нею на кiлька секунд, проте, отямившись, заковтнуло поживу цiлком, вистрiлило в небо стовпом диму та сотнями мерехтливих iскорок.

На самому сподi лахiв виявила ще одну шкуру. Така сама шерсть, як у попередниць, мала натомiсть iнший, iржавий вiдтiнок. Я вiдправила її в багаття, спостерiгаючи те, як швидко тане вона в гарячих обiймах вогню. Позбирала зi стежки загубленi клаптi шерстi. Та й зупинилася. Три шкури. Не двi, не чотири. I забарвлення рiзне…

Почекайте, сказала комусь, заскочена несподiваною думкою, почекайте. Кум, старший вовк, мав плямисту шкуру, я уявляла собi його немов у камуфляжi, попередньо перевiривши в довiдниках, що окрас вовкiв справдi буває досить рiзний, навiть у братiв. Другий, Дункан, який наприкiнцi роману зникає в невiдомому напрямку, типовий сiрий вовк. А третiй, найслабший, Гай мав навiть спочатку називатися Рудим, але смiшно позiхав iз прокволистим «га-ай», тому сам собi обрав iм’я. I саме в такому порядку опинились у моїх руках три вовчi шкури в хатi за Добромилем. Як таке може бути?

Як таке може бути???

Правдива життєва пiслямова до роману виявилася переконливiшою за будь-яку фантазiю. Хоча того, що я побачила, не могло бути нiколи.

Адже я вигадала цю iсторiю. Писала її натхненно, з любов’ю, дивуючись часом, як могла настiльки захопитися вовками й наполегливо намагатися зрозумiти їхню суперечливу натуру. А тим часом старi шкури чекали, аби хтось вивiльнив їх, кинувши у вогонь.

А може, варто було залишити старi мисливськi трофеї, побитi часом та мiллю, у стодолi на стiнi? Ця думка промайнула, але була менi огидною. Гiрше вiд цiєї перспективи могла бути лиш спроба кинути шкури пiд ноги. Нiколи б такого не зробила, не змогла б принизити цього звiра.

Не знаю, як завершили свiй вiльний полiт цi вовки i для чого люди зберiгали їхнi шкури. Але знаю, що закiнчити своє перебування на землi вони мали не в стайнi пiд купою старого лахмiття, а в палахкотінні вогню, у день повного мiсяця.