Розділ «I. Жiноча половина»

– Бiльшiсть законiв порушено, за що рано чи пiзно настанне покарання… – вона говорила тихо i впевнено. – Ось тобi i шлях до гармонiї… I з природою так само чинять – як насильники. Зi своєю вiльною натурою – як ґвалтiвники. А я маю свiй острiвець… На ньому далеко не усе, як має бути. Але я залишуся на призначеному менi мiсцi, вибач за голоснi слова, вони щирi.

Чому мене дивувало почуте? Чому я вирiшила, що Марiї з її щоденними клопотами немає дiла до таких роздумiв i до вибору?…

Нам назустрiч рухалася похоронна процесiя. Зi швидкiстю повiльного кроку котилася вантажiвка з вiдкинутим краєм кузова, на застеленiй килимом пiдлозi – труна. За вантажiвкою йшли люди. Уздовж дороги зупинилося кiлька автiвок, на узбiччi стояли водiї та пасажири.

– Ходiмо, – сказала Марiя, беручись за ручку дверцят, i я вийшла, немов знала чи згадала про цей ритуал, сповнений поваги до останнього шляху людини, що покидає цей свiт. Нiхто не сидiв у машинi чи на фiрi, перечiкуючи жалобну ходу.

У великому мiстi немає такої поваги до смертi, а значить, i до життя…

– …Ходiмо, щось покажу! – покликала Марiя, щойно ми припаркувалися за стодолою. Слухняно пiшла за нею до крутого пiдйому, який вигинався просто вiд їхнього подвiр’я, не огородженого з цього боку парканом.

– Сюди, сюди… – показала вона.

Вiдчувши пiд ногами сирiсть, я взяла влiво.

Почали пiднiматися схилом, i я побачила те, заради чого сюди йшли.

У схованiй серед трави розщелинi бiг струмок, по давно прокладеному шляху, серед бережкiв з кiлькох шарiв: трава, розгалуженi кореневища, земля iз дрiбним камiнням, великi каменюки…

– Джерельце, – сказала Марiя, розсуваючи руками заростi.

Вище вiд потiчка з-пiд каменя навилiт била пружна цiвочка срiбної води.

– Справжнє джерело? – перепитала я.

Марiя розсмiялась.

– У сiльських студнях… Знаєш, що таке студнi? Криницi. У наших студнях спекотного лiта може знизитися рiвень води. Нiде води не буде – а джерелу хоч би що… Перевiрено…

Я озирнулася – куди ж вода зникає?

– У землю сходить. Звiдси виходить, а через кiлька метрiв ховається i пiд землею бiжить до рiчки.

– Марiйко! Рокiв через тридцять, а може, й швидше, коли у свiтi почнеться дефiцит природної питної води, у вас буде своя, яка нiколи не закiнчуватиметься, – повiдомила я.

Марiя сяяла усмішкою.

– Я читала, – додала я, – що вода буде коштувати, як бензин. Ви будете нафтовими магнатами!