Розділ «I. Жiноча половина»

– Чужий успiх – це класний стимул! I жаба тут вiдпочиває. Своє мiсце пiд сонцем треба вiдстоювати, як у бою. Ти ризикуєш занапастити свiй талант, а це грiх.

– Анно, та який грiх? Рекламуючи свої роботи на всi боки, можна одного дня зробити неприємне вiдкриття, що ти вже давно все поставив на конвеєр i, по сутi, дуриш споживача, годуючи його… вторинним продуктом.

Ми замовкли. Пауза, заповнена не роздратуванням чи образою, а намаганням зрозумiти одна одну.

– Для того, аби бути нав’язливим, треба ще й мати час, – першою порушила тишу Марiя. – А менi шкода витрачати його на це. Бо ж бачиш, скiльки iншої роботи маю. Якщо матиму контракт – доведеться щодня, щогодини затуляти цю амбразуру. Не хочу. Ти маєш вузьке коло людей, якi купують твої роботи, – це дуже заможнi люди. Коло моїх потенцiйних покупцiв набагато ширше. Не повiриш – менi так добре! Без великих грошей i без щоденної гонитви за ними. Менi великих грошей не треба. Занадто багато вони вимагають взамiн. Менi достатньо мiнiмуму.

– Поясни, чому один дорогий гобелен, проданий через салон, гiрше для тебе, анiж кiлька дешевих через дядька Василя по базарах?

– Пояснюю. По-перше, бiльшiсть робiт залишаю собi, продаю досить рiдко i, до речi, не за копiйки, як ти кажеш… А по-друге, коли купують на простих базарах у дядька Василя – вiн, до речi, молодший вiд нас, – менi бiльше радостi…

– Тобi бiльше роботи! – не дала я закiнчити фразу.

– …I менi, i людям бiльше радостi, – повторила Марiя. – Я працюю з радiстю, а люди купують із радiстю. Менi так краще ще й тому, що не маю отих додаткових клопотiв – з поїздкою туди, назад, з усiєю зайвою супроводжувальною марнотою. I маю час на ткання.

Вона кинула на мене швидкий погляд i додала:

– Звiсно, один гобелен на мiсяць я б у салон могла пропонувати. Але ж довезти його, усе оформити, потiм за грошима приїхати… Чи воно того вартує?

– Не зрозумiла, ти лінуєшся, чи що? – пiшла я на новий виток, однак роздратувати Марiю не вдавалося.

Вона засмiялась.

– Господи, як я люблю полiнуватися! I як рiдко менi це вдається!

– Або тебе мiсто лякає? – не вгамовувалась я.

– Пiсля того, як п’ять рокiв там прожила?

– Саме так!

– Якщо ти серйозно, то я тобi серйозно вiдповiм, – очi Марiї усмiхалися. – Ти зараз багато чого не бачиш iз нашого тутешнього життя. Колишню ферму покажу, коли схочеш. Вiд будiвлi сам кістяк залишився – голi бетоннi стовпи, а цеглу геть усю розiбрали, розтягнули, дивитися страшно. Зараз дощi пiдуть, знаєш, на що дороги перетворяться?… Дякувати Богу, Петро тепер має роботу на пилорамi. Платять небагато, але не треба знову їхати свiт за очi на заробiтки… У нас тут свої проблеми. Та однаково… У мiстi я жити не хочу. Там майже всi втратили здоровi людськi iнстинкти та потреби – якi не вiзьми: батькiвства, вiдчуття дому, сiмейної єдностi… До брата приїжджаю – лишенько! Усi бiгають, нiхто нi з ким не розмовляє. Хiба от: «Коли будеш? Хлiба купи». Або: «Що у школi? Щоб о десятiй був удома!» Нiхто нi з ким по-справжньому не спiлкується, бо часу на це не має. Разом за стiл не сiдають, кожен їсть сам по собi… Дiти – хап тарiлки! – й знову за комп’ютер.

Я мовчала. Давно не зачiпала в розмовах подiбнi теми.

– I головний iнстинкт – самозбереження. Люди живуть, нiби вони тут головнi й усе вирiшують. Дивлюся на тих, хто видерся нагору, i на тих, хто доповзає, та думаю собi: мовчать їхнi iнстинкти… Грошi вiд головних негараздiв не захистять: iмунна система вся в дiрах, нерви розсипаються на порох, у душi – неспокiй, у сiм’ях – корпоративна етика замiсть живих почуттiв. Багатьох тримають разом не почуття, а спiльний бiзнес, спiльнi iнтереси.

Я з подивом глянула на подругу.