Розділ «Частина четверта Хмара»

Могла впасти лицем на землю – Максим нагодився вчасно, підхопив.

– Ти тут знову? Як?

Ванда теж упізнала його.

– Poczekaj! – вигукнула вона, різко розвернувшись до своїх конвоїрів. – Я хочу сказати йому! У мене є, що сказати! – і тут же, не чекаючи відповіді, знову заговорила до Максима: – Вони мене заб’ють! Тепер заб’ють! Скажи їм, скажи, я щось знаю! Скажу, як залишать живою!

– Що ти знаєш?

Коломієць міцно стиснув полонену за плечі, і його зовсім не цікавило, як і чому полячка опинилася тут і тепер. Останні дні та навіть тижні, які, здається, розтягнулися в один великий та нескінченний день, дали зрозуміти: на війні можливі найнеймовірніші збіги та зміни обстановки, яких або зовсім не очікуєш, або чекаєш найменше.

– Пусти, Східняче! – звелів Лавро. – Голову тобі ляшка морочить!

– Нє! – вигукнула Ванда. – Тобі повірять, хлопако, тебе послухають!

Коломієць видихнув.

– Ану, тихо! Раптом їй таки є, що сказати, хлопці?

– Нам би сказала давно! – не поступався Карпо, ступивши ближче й схопивши полонену за плече. – Хмара з нею вирішить!

– Та ви ж їй не вірите! Жодному слову!

– Чому ти віриш?

– Вона ще нічого не говорить! Вона впізнала мене і тепер продає мені своє життя! – Максим уголос мовив те, про що подумав. – Не розумієте хіба?

– Чому тобі?

– Тихо!

Усі разом обернулися на голос Хмари. Поранений командир стояв на ґанку, удивляючись у сутінки. За його спиною маячили Клен із Качуром.

Часу на роздуми та переговори в Максима не лишилося.

– Друже хорунжий, це та ляшка! Ванда!

Розрахунок вийшов точний.