Розділ «Частина четверта Хмара»

Хмара

Ми не можемо допустити, щоб в ім’я планів ненависної Москви горіли наші оселі, руйнувалося наше добро, щоб у нашій Україні гніздилися енкаведистські банди. Цим московсько-більшовицьким агентам ми відповідаємо організованою народною самообороною.

Зі звернення Проводу ОУН(б) до українців, червень 1943 року

1

Ліс, район Здолбунова, база відділу УПА

– Я не знаю, що з тобою робити! Віриш?

– Та вірю. Тільки причини не розумію. По-моєму, зараз ти сам себе загнав у тупик.

Вони розмовляли в бункері, сам на сам. Хмара причинив двері зсередини так щільно, як міг. Перед тим хорунжий говорив із Гармашем, і Коломієць зрозумів – про деякі особливості їхніх пригод у Здолбунові та потім у Гніздянах той доповів лише командирові. Решта повстанців отримала коротку, позбавлену зайвих емоцій оповідь про те, як героїчно поводився Максим, виконуючи завдання. Крім цього, Коломієць змирився з тим, що відтепер із легкої руки Гармаша хоч-не-хоч, а мусить відгукуватися на Східняка, прийнявши нове прізвисько як справжнє повстанське псевдо.

Але Хмара, закликавши його до себе на розмову після бесіди з Гармашем, від самого початку не поспішав звертатися до Максима так. Командир, схоже, зовсім заплутався у своєму ставленні до нової людини у загоні, тож безособове «ти» Коломієць сприймав саме так – невизначеність у стосунках. Та й сам Хмара цього не надто приховував.

Аби взяти невелику паузу, чоловіки закурили. Зробивши першу затяжку, хорунжий випустив через плече струмінь густого сизого диму. Простеживши, як він повільно виходить крізь ледь помітний вентиляційний отвір, Хмара промовив, не дивлячись на Максима:

– Знаєш, за чим зараз шкодую? Правда, щиро, – рвучко повернувшись, подивився Коломійцеві просто в очі. – Дивне щось коїться зі мною. Ніколи раніше не переймався тим, що якусь ділянку роботи саме на мене покладають. Дуже рідко на своєму місці когось іншого уявляю. Мовляв, хай би на когось це звалилося, не на мене, – він знову затягнувся, випустив дим туди ж, куди й раніше, повів далі: – Не тому, що я боюся не впоратися із завданням чи не готовий прийняти якийсь виклик. Навпаки. Бувало, доводилося мало не рукавичкою вивертатися, аби взятися саме за ту справу, яку дуже хочеться довести до кінця самому. Запитай чому?

– Не знаю.

– Так питай, кажу!

– Добре, спитаю. Чому?

– Скажу, – Хмара акуратно поклав недокурену цигарку на краєчок саморобного столу, повторив: – Скажу. Знаєш, ось тут, – розкрита долоня правиці накрила місце на грудях, де билося серце, – відчуваю: ніхто, крім мене, ніхто замість мене саме це діло краще не зробить. Не лише про військову справу кажу. Але ти маєш розуміти, яка є тут моя особиста настанова. Так чи ні?

– Чого ж, усе ясно. Сам іноді ловлю себе на подібному, – кивнув Коломієць. – Тільки до чого тут я? Точніше, моя доля, ставлення до мене, твій вирок щодо мене – як це правильно назвати…

– Бо нині таке саме переживаю, – признався Хмара. – Мені жаль, що в лісі тебе саме мої хлопці злапали. Була можливість розстріляти тебе за вбивство нашого вояка. Але ти мені не лише довів свою непричетність на пальцях, а й допоміг виявити зрадника в моєму відділі. Потенційного зрадника, що значно небезпечніше, аніж зрада відверта чи добре прихована. Потім вирішив відпустити тебе на всі чотири сторони. Хай би ти пішов до совіцьких партизанів, не має значення. Повірили б тобі там – уже не мій клопіт. Зрештою, ти вибрав шлях сам. Але ти повертаєшся назад до відділу!

Максим розвів руками.

– Доля.