Розділ «Частина четверта Хмара»

– Маєш рішення, друже Качур?

– Маю, – він підвівся, немов доповідав військовий план. – Так, як мали чинити, коли чекали німців, треба робити тепер. Вивести людей у ліс, поставити невелику залогу й чекати, поки наспіє наша підмога. Потім разом ударимо, і вони побіжать, друже Хмаро. Село повернемо собі.

– А до того часу віддамо ворогу? – спокійно, зовсім буденно поцікавився хорунжий і враз угатив кулаком по столу: – Коли совіцька партизанка наскочить? За годину? Уночі? Під ранок? Я вірю тій ляшці, вона рятує своє життя й напевне не бреше. Та не знає, направду не знає, коли вони планують свій напад! Може, поки ми тут радимося й чубимося, вони вже на околиці чи беруть Гніздяни в кільце? А може – нагодяться саме тоді, коли ми станемо виводити відси людей! Навіть якщо не так і ми зможемо відійти, зберігши себе, однаково всіх із села так скоро не забрати! Тут лишаться люди, наші люди, котрих ми, повстанча армія, не зможемо захистити! І дивитимемось із засідки, як совіти хати грабують і палять, старих та хворих мучать і вбивають чи відстрілюють дітей – заради забави! Вони ж таке коять, друже Качур, і ти дуже добре то знаєш!

– Ми й без того не захистимо всіх, – уже тихіше, але все одно вперто правив своєї Качур.

Хмара мовчав.

Качур глянув на Клена, чекаючи від нього підтримки чи просто бодай якоїсь реакції. Той відвернувся, мовив, дивлячись у стіну навпроти себе:

– Так недобре й не так зле. Вирішуй, друже Хмаро.

– А я вже вирішив, хіба ні? – перепитав командир. – Усі, хто може тримати зброю, має її тримати. Ми нікуди звідси не підемо, навіть якщо всі ляжемо під кулями. Живими нас тут узяти не повинні.

– Мови нема, – уставив Клен.

– Друже Качур, збирай своїх хлопців. Хай так само йдуть від хати до хати. Люди най заховаються на цю ніч. Далі побачимо, хто перший прийде.

– Тобто? Ти про що зараз, друже Хмаро?

– Совіцькі партизани чи відділ Остапа. Кого скорше дождемося – того й зустрінемо.

Вони прийшли під ранок.

Рушили двома взводами. Комісар тимчасово прийняв командування загоном. Як сам сказав, до особливого розпорядження з Москви, зі штабу. Ніхто не заперечував, бо Пахомов справді виявився після загиблого Маневича старшим. Тим більше, що думати партизани не звикли. А якби й захотіли, часу на те їм не лишили, оголосивши початок операції – зачистки села Гніздяни від ворожих бандерівських елементів.

Керувати комісар призначив Циганова. Інший взводний, Шепелєв, не заперечував. Нікому не хотілося зайвої відповідальності, і тепер у разі чого звітуватиме хтось інший. Циганову ж сподобалося хоч на якийсь час відчути себе начальством. Він, як устиг зрозуміти свого командира Дмитро Зубов, узагалі був не задоволений майже всім та всіма в загоні. Підпивши, постійно перемивав у колі особливо наближених кісточки всім. Не такими для колишнього майстра слюсарного цеху з Ярославля були командир, комісар та командири рот.

Циганов претендував у перспективі зайняти місце ротного, а там вийти в заступники командира. Причому дуже хотів, щоб перспектива наблизилася швидше. Через те сам рвався на операцію в Гніздянах, сподіваючись повернутися з неї переможцем. А Пахомов після того, ураховуючи обставини, котрі передували цій операції, підвищить Циганова й наблизить до себе. Усе ж таки взводний не лише важливий свідок його, Пахомова, остаточного падіння. Він, як не крути, спільник убивства командира партизанського загону, скоєного до того ж бійцем його взводу.

Зубов прочитував таких, як Пахомов і Циганов, легко, швидко й просто, мов знайому з дитинства книжку. Хоча насправді книжок не тримав у руках з інтернату для безпритульних, куди потрапив після смерті батьків від голоду в Поволжі. Там вихованців чогось намагалися вчити, але Зубову краще давалася інша, вулична наука, і він не тікав з інтернату лише через гарантоване харчування й дах над головою. Потім, коли його разом з іншими урочисто випустили в люди, аби надалі опановував робітничу професію, у заводський цех нога Зубова не ступала жодного разу. Він шліфував інші професії, набував іншого досвіду, і саме обраний ним життєвий шлях допоміг вивчити людську натуру аж до тельбухів.

Тому на Циганова міг покластися, мов на свого. Бажання зробити ноги зникло, принаймні поки що. Зуба, як і Князя з Савкою, цілком улаштовували умовна дисципліна, формальне дотримання якихось правил, за якими мусить жити військова частина, і повна свобода дій під виглядом проведення бойових операцій.

Зубов уже не сприймав їх інакше, ніж добре знайомий йому розбійницький напад. Хіба що тут, у німецькому тилу, за подібне не пошлють назад на зону й тим більше не розстріляють. Навпаки, подякують при всіх. Ще й, гляди, нагородять.

Медальку дадуть, ги-ги-ги.