Розділ «Частина четверта Хмара»

Зупинившись, Коломієць озирнувся. Уражена головна вантажівка яскраво палала, дим далі відгороджував атакуючу групу чорною стіною. Поки вітер гнав її так, як треба. По той бік рясні автоматні черги й часті одиночні постріли гвинтівок свідчили – там точиться запеклий нерівний бій, а броньовик тим часом уже гарчав, запустивши мотор і смикнувшись назад. Якщо дати розвернутися, випустити з пастки – він легко протаранить згорілу вантажівку й продовжить бій на повну силу.

Та поки їхні спини Максим уважав прикритими, хай ненадовго.

Повернувшись назад, з полегшенням побачив – частина вояків на землі ворушиться, пластує, шукаючи хоч якось прикриття на відкритій місцевості. Серед них помітив Хмару, це додало спокою. Далі Коломієць прикинув відстань між собою та задом броньовика, машинально хлопнув себе по кишенях, повернувся до повстанця, що зупинився поруч, теж оцінюючи обстановку, крикнув:

– Гранату дай!

– Га? – той чи не зрозумів, чи не дочув.

– Бомбу сюди! – повторив Максим, переклавши автомат у ліву руку й протягнувши розкриту праву, немов просив милостиню.

Ще служачи в міліції, він разом із колегами регулярно виїздив на полігон, де серед інших обов’язкових нормативів було метання гранати. Його результатами начальство завжди лишалося задоволеним, навіть одного разу наказали сфотографувати при повному параді й почепити портрет на дошку пошани. Фото згодом так само надрукували в районній газеті, ілюструючи передову статтю про день радянської міліції. Тоді Коломієць ставився до цього, мов до частини службових обов’язків, терпів, хоч усе ж таки увага була приємною й тішила самолюбство. Згодом, коли потрапив під слідство, усе це лягло в особову справу доказом лояльності та надійності офіцера, котрий піддався емоціям та не стримався від пострілу у свого ж товариша.

Дошка пошани й передовиця в потрібний момент урятували.

Тепер знадобилися навички, отримані на полігоні.

Повстанець, чийого псевдо Максим не міг згадати, не вагаючись простягнув йому ребристе «яйце». Зараз уже заважав автомат, і Коломієць віддав зброю воякові, гаркнувши:

– Тримай! – а сам, пригнувшись, короткими перебіжками, побіг до панцерника ззаду.

Раптом довкола стало тихо.

Зовсім.

Зникли не лише звуки бою – запанувала дивна, несподівана, лунка тиша. Максим нічого не чув довкола себе, світ же звузився до коридору, що відділяв його від тильної частини ворожого броньовика. Підбігши, упав на коліна, розвернувся, притулився до колеса, перевів подих. Хотів поправити картуза, лапнув голову, знайшов лише власне, відросле за цей час волосся. Сам картуз злетів, кулею збило – не мало значення. Його просто не було, і Коломієць зачесав волосся п’ятірнею, на мить пригадавши жест, яким Хмара забирав набридливе пасмо з лоба.

Розпрямився, сховав гранату в кишеню штанів.

Нога на колесі, носок чобота впирається міцно.

Руки мацають попереду, шукаючи точку опори бодай на секунду. За що зачепилися пальці, не мало значення – це дозволило схопитися, підтягнутися, перенісши вагу тіла на ліву ногу, яка міцно вперлася у верх колеса.

Ривок.

Права нога замахнулася, каблук уже так само відшукав потрібну точку. Коломієць потягнув себе догори, задіявши у відчайдушному пориві чіпкі можливості всіх кінцівок, – і сам здивувався, видершись нарешті на броньовик.

Щойно випростався, зрозумів помилку – куля, послана не знати звідки, клацнула над самою маківкою. Присівши, Максим став на чотири й незграбно, рачки, посунув уперед, до башти. Навіть якщо екіпаж зсередини й почув рух над головами, для оцінки нової ситуації та прийняття рішення в німців лишалося менше часу, ніж у Коломійця для останнього завершального удару.